Перспективи української революції. Степан Бандера

В ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВОДУ ОУН (10.2.1940)

«Роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього і кидаєжмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті» —ці кінцеві слова статті «В десяту річницю ...» вияснюють теж причини їїнаписання. Після 10 років прийшов відповідний час, щоб з'ясувати не лише членамОУН, а й теж українському громадянству, чому прийшло до двоподілу міжнаціоналістами, чому покликано Революційний Провід ОУН і якими шляхамипішла праця та боротьба Організації Українських Націоналістів у дальші роки.Розкриваючи багато невідомих до того часу фактів, Степан Бандера дав такожнапрямні на майбутнє.Стаття «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН» буланадрукована, за підписом Степана Бандери, в журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 18–19,лютий-березень 1950 р., а також у тижневику «Гомін України», Торонто, рік III, чч.21/56 — 23/58, за червень 1950 р

***

10-го лютого минуло десять літ від переломової події в розвитку ОрганізаціїУкраїнських Націоналістів та цілого революційно-визвольного руху. На нараді провідногоактиву ОУН покликано до життя Революційний Провід ОУН та передано йому тимчасовекермування Організацією. Тим актом розтято вузол глибоких ідеологічних, політичних йорганізаційних розходжень між: подавляючою більшістю Організації, передусім їїреволюційним активом з рідних земель — з одного боку, а ПУН-ом Андрія Мельника іприхильниками його лінії — з другого боку.II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів з весною 1941 р. затвердив акт з10. 2. 1940 р., визнав його за необхідний і правильний, одобрив діяльність тимчасовогоРеволюційного Проводу, покликав до життя новий Провід ОУН, ствердив непра-восильністьвідбутого в 1939 р. т зв. Великого Збору і неправоси-льність покликання Андрія Мельника наГолову ПУН-у. Другий Великий Збір ОУН осудив дальшу діяльність і виступи групи АндріяМельника під іменем ОУН, як диверсію.Акт з 10 лютого 1940 і II. Великий Збір ОУН завершили процес кристалізації всерединіОрганізації, утвердили націоналістичний, революційний напрямок визвольного руху і лініюцілком самостійної політики, вільної від зовнішніх орієнтацій. Ті елементи, які силою різнихобставин знайшлись в Організації, але в ґрунті противилися націоналістичній і революційнійлінії, та намагалися повести рух крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністичнихкомбінацій, знайшлись у висліді поза його організованими рядами. Те, що група АндріяМельника виступає надалі теж під іменем ОУН за своєю суттю ні трохи не зміняє факту, щовона концепційно й дійово стояла у таборі противників ОУН, цілого націоналістичного,революційно-визвольного руху, в таборі соціялістично-угодовецькому, пішовши за своєювласною природою, а не за своїм політичним родоводом і за йменням.Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформованийОрганізацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двохосновних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісовоїзбройної боротьби за державну самостійність збоку Української Військової Організації.Початково обидва ці елементи не покривалися повністю. Збройно-революційна боротьбаУВО зразу була тільки продовжуванням в інших формах мілітарної боротьби з окупантамиУкраїни. Під ідеологічним, політично-концепційним оглядом у ній віддзеркалювались і жилиті самі різнородні, часто протиставні собі елементи, що й у 1917–1920 рр. Але такий стан неміг довго тривати. Сама природа революційної боротьби, ставила перед визвольним рухомкатегоричну вимогу творити монолітну під кожним оглядом, діючу силу, розгортатиреволюційну боротьбу як одностайний, всебічний духовий, суспільно-політичний і дійовий,мілітарний процес, яким кермує одна всеохоплююча ідеологія, визвольнаполітично-стратегічна концепція й одноціла організаційна система. Інакше не було виглядівна втримання і продовжування революційної боротьби.З другого боку, до тих самих висновків і до тих постулятів доводили глибші політичнірефлексії, аналіза внутрішніх причин, що призвели до заламання державної самостійности,визрівання національно-політичної свідомости й почалася кристалізація українськогонаціоналізму. Таким чином український самостійницький, визвольний рух на Рідних Земляхвикристалізувався як рух націоналістичний, революційний. В організаційно-дійову системумілітарно-революційної організації втілювалася націоналістична ідеологія, політичнаконцепція, націоналістичний напрямок і зміст боротьби. Цей процес проходив на РіднихЗемлях швидко і глибинно, під тиском вимог життя й загостреного політичного інстинкту внароді.Творець і Провідник революційно-визвольного руху, сл. пам. Євген Коновалець мавповне зрозуміння для істоти й важливости того процесу, кермував тим процесом. Закордоном той процес відбувався не з такою швидкістю й не так глибинно, як на РіднихЗемлях. Не було безпосереднього впливу самого життя-боротьби й тієї природної селекції,яка в ній відбувається. Після смерти сл. пам. Євгена Коновальця в закордонних колахОрганізації, теж у самому ПУН-і піднялися такі тенденції й елементи, які були підчинилисянаціоналістичному напрямкові покійного Провідника руху, але внутрішньо його несприйняли. Це не були під ідеологічно-програмовим й політичним оглядом однородніелементи, не було одної скристалізованої течії. Спільною рисою їх було те, що вонизнайшлися в націоналістичному русі (деякі теж на провідних становищах), попавши в ньогов гурті тих різних груп що в нього влялися, але самі не пройшли того органічного процесуідеологічної й політичної кристалізації, стоплення, який відбув рух як цілість. Вонизалишилися в рухові як механічне влучення.Серед них можна вирізнити такі категорії: тенденція обмежитиреволюційно-визвольний рух до самої технічної, революційно-мілітарної дії, так як це було вУВО напочатку, а політику залишити іншим чинникам, її попирали речники іншихтенденцій, які самі мали наставлення до політичної дії, були політиками, а не бойовиками,але при тому тяжіли до існуючих політичних угруповань, на них орієнтувалися й маливиразні чи приховані наміри підтягнути «відполітизований», звужений домілітарно-технічних функцій революційний рух під політичний провід своїх орієнтацій. Вцій категорії найчисленнішими, й політичне найактивнішими в закордонних колахОрганізації були прихильники групи УНР, подібно як давніше на ЗУЗ були в УВО сильнінамагання підвести її під політичний провід галицьких партій, УНДО й радикалів, тенденціїповністю переборені до тридцятих років. Прихильники групи УНР в середині ОУН невиступали явно зі своїми тенденціями з уваги на те, що на Рідних Земляхуенерівсько-соціялістичний табір був тоді повністю скомпромітований і найбільшнесприйнятливий.Аналогічними мотивами кермувались такі елементи, які трималисяреволюційно-визвольного руху, як динамічного, активного і найсильнішого фактора вукраїнському світі, а які були наставлені на різні зовнішньо-політичні комбінації і загри. Дляних байдужими чи другорядними були справи внутрішнього ідеологічного й політичногозмісту нашого руху. Революційну силу й боротьбу вони трактували передусім як той фактор,з яким може рахуватися зовнішній світ, від якого можна говорити й договорювалися ззовнішніми чинниками. Вони ставили на зовнішньополітичну карту, на договорення ззовнішніми силами, на включення нашої боротьби у міжнародні політичні й мілітарні розгрий конфлікти, на всебічну підтримку наших змагань сторонніми силами.В постановці нашого руху зовнішньо-політична робота мас важливе значення тим, щоприєднує прихильників, попертя й підтримку визвольних змагань України іншими народами.Але все таки вона стоїть на другому місці після власної боротьби і будування власної сили.На такому становищі стояли націоналісти, що діяли на зовнішньому відтинку, визнаючиєдину концепцію — власних сил. Тимчасом для деяких таких діячів власна боротьба булатільки плятформою, засобом для зовнішньої політичної діяльности. Маючи таку тенденцію їїприхильникам було невигідним те, що визвольний рух має власну скристалізовану ідеологіюй політичну концепцію, які визначують тверду лінію цілої політики, в тому й зовнішньої, їмздавалося, що зручніше виступати від руху тільки мілітарно-революційного, без виразногополітичного обличчя, бо це дає ширші можливості маневрувати і пристосовуватися дозовнішніх сил і обставин.Врешті були й такі, що жили цілком іншими від націоналістичних ідеологічними йпрограмовими концепціями. Зокрема соціялістичними за змістом, хоч без виразної назви. Цебули люди, що не могли, чи не хотіли, не вміли визбутися давніше прийнятих ідеологічних,політичних засад з репертуару соціялістичних, марксівських партій. У них було намаганнясвої переконання прищепити цілому рухові.Ось так у всіх того роду течій і одиниць, не дивлячись на їх різнородність, було однеспільне, що їх зводило до одної постави, до спільних намагань: невдоволення з того, щореволюційно-визвольний рух скристалізувався як націоналістичний, чітко означенийідеологічно й політичне.Після ворожого роттердамського удару в серце українського націоналістичного,визвольного руху, всі того роду тенденції в закордонних провідних колах Організаціївіджили, зактивізувались, піднесли голову. В ПУН-і Андрія Мельника вони взяли верх, їхспільною тенденцією було провести в Організації поворотний процес. Одні змагалиперевести рух з маштабів ОУН назад на початковий маштаб УВО, а другі брались просто запереведення руху на інші, ненаціоналістичні ідеологічні й політичні позиції.Та це вже було даремне. Цілий визвольний, революційний рух і ОУН уже повністюбули одно й те саме. ОУН мала вже так утверджений націоналістичний зміст, який увійшов вкров її революційних, бойових кадрів і в цілу дію, що змінити того без основного переворотуне було можливо. Всякі спроби в прямій формі мусіли довести до вибуху й усунення їх позарамці руху. А теж утаєні намагання в тому напрямі не мали виглядів на успіх, бо вОрганізації, в процесі ідейно-політичної кристалізації й змагання за неї, виробився надтогострий відповідний інстинкт. Націоналістична ідея була не тільки рушійною, але й керівноюсилою Руху. Тож і Провід його міг бути тільки один — націоналістичний. Жодна підмінка немогла встоятися на тому місці. Перед Андрієм Мельником і його ПУН-ом стояла історичнавимога кермувати Організацією Українських Націоналістів, її життям, розвитком, їїдіяльністю, політикою і боротьбою за її принципами, по їй властивій лінії. Коли ж цього небуло, тоді ця аномалія мусіла бути усунена, чи виправлена, таким або іншим порядком.Створення Революційного Проводу ОУН, який перейняв кермо її діяльности, а опісляпостановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і політичнийнапрямок революційно-визвольного руху, усунула з своїх рядів ті тенденції й елементи, якінамагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зво-ротно-розвитковий процес.