Передмова автора:
Я не планував писати про супергероїв. Мені здавалося, що придумати щось оригінальне та нове, не просто дуже складно, а майже неможливо. Але якось, мандруючи просторами телеграму, я натрапив на чудовий малюнок, авторства дуже талановитої молодої пані, Черничко Марії, який ви можете бачити як обкладинку до твору. Саме тоді я зрозумів, як має виглядати справжній супергерой.
Лінива Кров
Вперше він прилетів до мене рівно два роки тому. Маленький зелений гоблін, сантиметрів двадцять завдовжки, із книгою в руках, двома парами прозорих крилець, складеними як у метелика та довгим комариним носиком.
Ти ж розумієш, що це зараз я так легко описую його появу. Але тоді мені здавалося, що це якась біологічна зброя: чи то комар переросток, чи то ще якась хрінь. Можливо, навіть, десь поруч були двері у Гобляндію. Тільки тепер це вже не важливо. Отож, слухай.
Був вечір. Я сиділа за комп'ютером, як, в принципі, й завжди, та дивилася "Гру Престолів". Вікно відчинила, щоб впустити трішки свіжого повітря. В маленькій кімнатій кімнаті його завжди не вистачає — комп'ютерний стіл і шафа для одягу з одного боку, та ліжко з іншого займають весь простір.
Мама пішла в нічну зміну, і мені знову стало соромно за те, що вона повинна працювати, поки я сиджу цілу ніч за комп'ютером. Адже надворі літо, у мене два місяці канікул перед початком другого курсу, і я могла б влаштуватися на роботу, ну, наприклад, баристою. Але вранці мені знову захочеться спати. Вкотре прокинеться лінь, тож я просто ляжу на ліжко та засну.
Серія закінчилася, і я важко потягнулася до мишки, щоб пропустити рекламу, та продовжити перегляд. Хотілося пити, але лінь було йти на кухню.
"Ось коли уже в туалет захочеться, тоді й за водою схожу" — подумала, вмикаючи наступну серію. Там у людей були пригоди. Лорди плели якісь інтриги, домовлялися одне з одним, а єдина інтрига в моєму житті полягала в тому, чи не забуду я про воду, коли йтиму в туалет.
І я забула.
Прийшла, вимкнула ліхтарик на телефоні, вмостилася зручніше у своє крісло, увімкнула серію і захотіла зробити ковток води.
— Клята лінь. От би хтось тебе забрав. Я тоді встану та піду на кухню! — сказала я, і…
Продовжила дивитися серіал, щоб не упустити цікавий момент, як Тиріон Ланістер вбиває свого батька.
"Нічого, от закінчиться сезон, і я нарешті встану та піду на кухню."
— Я можу тобі чимось допомогти? — сказав тонкий писклявий голос за спиною. Я заклякла на кріслі, мов статуя в музеї. Навіть дихати не могла.
"Тобі почулося. У тебе зневоднення. Треба піти щось попити, — подумала я, відганяючи від себе погані думки про монстрів, які хочуть мене з'їсти. — Тим паче, якби монстр хотів тебе з'їсти, він би не сидів на твоєму ліжку і не витрачав час на теревені".
Руки все ще тряслися, та я все ж встала з крісла та узяла в руки телефон та залізла в меню, щоб увімкнути ліхтар.
— Могла би і подякувати, — знову заговорив хтось.
Я різко повернулася в той бік, направивши світло ліхтаря прямо на своє ліжко, і побачила крилатого гобліна з книгою в руках.
— Аааа, що за їбана хуйня! — здається, мій крик чуло пів мікрорайону.
— Я не їбана хуйня, — запротестував він, підлетівши під стелю, коли я жбурнула на ліжко свій телефон, в надії прихлопнути чи то комаху-переростка, чи то мікрогобліна із Гобляндії. — Мене звати Микита, і я, взагалі-то, маю суперсилу, яка тобі допоможе.
— Їбана хуйня, яка розмовляє! Блять, що відбувається зі мною.
Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Не знаю, скільки разів я тоді намагалася його перехрестити, доки він летів до вимикача, щоб у кімнаті стало світло. Навіть встигла пожалкувати, що не тримаю біля ліжка кілька примірників "Гри Престолів". Цими книгами я б точно змогла прихлопнути цього звіра.
— Отак значно краще, — знову пропищав літаючий гоблін, заливши кімнату світлом лампи. — Страшенно не люблю темряву.
Я ж відчула, як моя вечеря проситься на вихід. Десь там, на моніторі, Тиріон Ланістер втікав з міста, а я, тулячись спиною до шафи, намагалася повільно просуватися в бік дверей. Мені здавалося, що єдина суперсила у цієї істоти — це налякати мене до смерті..
У голові одразу ж заспівав Вакарчук:
"Хто ти є,
Ти випила мою кров,
І п'яною стала"
— Дивися, там павук, — не придумавши нічого краще сказала я, тицьнувши пальцем у протилежний кут. Але це спрацювало. Микита відвернувся, і я швиденько вибігла з кімнати та закрила двері.
Схоже, йому це геть не сподобалося — він підлетів до дверей, та, сівши на ручку, спробував їх відчинити.
"Господи, мамо, навіщо нам скляні двері у мою кімнату?" — подумала я, спираючись спиною на холодну слизьку поверхню.
— Отакої. Прилітаєш допомогти, а ці люди ще й втікають. Правду казали в школі, не всі хочуть, щоб їм допомагали.
Його голос звучав якось надто сумно. Він уже не намагався відкрити двері, а просто сів на підлогу, підперши їх з боку кімнати.
— Яка ще допомога? Про що ти кажеш? — запитала я.
Микита голосно видихнув повітря, наче моя бабуся із села, яка щойно подоїла дві корови, козу, погодувала кролів, загнала курей та качок, приготувала вечерю, та сіла за стіл.
— Ти захотіла, щоб я забрав твою лінь, а моя суперсила полягає у тому, щоб забирати лінь.
Сміх сам собою вирвався з мого горла.
— Чого смієшся? Я сім років слухав лекції та проходив практики. І для чого? Щоб перша ж людина, якій я захотів допомогти, посміялася з моєї професії? А мама казала мені: лети синку краще в юридичний. Будеш слідкувати, чи всі супергерої правильно застосовують свої здібності. Там корупція страшенна. Ти швидко там піднімешся, і ми заживемо добре. А у сфері допомоги одна бюрократія і низькі зарплати.
— Хочеш сказати, ти — супергерой? — запитала, вставши на ноги та почухавши себе за шию.
— Так. Я саме так і сказав, — гордовито запищав цей комар.
— І у вас є школа, де вас навчають бути супергероями? — запитала я із сарказмом, але він, схоже, не знав таких емоцій. Або ж просто, вирішив не придавати значення таким речам, як мої жарти
— Так. Сім років нас навчають. Ось лише закінчив її.
Мушу визнати, що мені стало цікаво, що це за Школа Супергероїв. Я відчинила двері.
— Мене звати Дарина. Не хочеш попити води? Розповісти якраз, що ти за супергерой.
— Ходімо, — погодився Микита. — Виявляється, після людської крові якийсь дуже дикий сушняк.
