Звичайний ранок зими, тільки-но розпочався грудень, але сніг вже встиг усюди випасти, даруючи іншим якесь невідоме почуття піднесеного настрою. Насправді, не всім...
Зоря тільки-тільки почала здійматися, повільно освітлюючи все на своєму шляху. Тонюсінькі, ще слабкі сонячні промені боязко намагалися проникнути крізь щілину вікна, долаючи щільну штору. Стерильно білі — настільки, що якоюсь мірою навіть лякало, стіни лікарняної палати ледь-ледь були залиті світлом життя, як би надаючи перевагу атмосфері сумраку та смутку. Щось вкрай безповоротне й навіки самотнє силувалося заповнити цю жалюгідну кімнатку до кінця.
Два примарних силуети плямою відображались на стіні, неначе крізь товсте тоноване скло. Можливо, це були ті люди, які більш ніколи не зустрінуться... Можливо, а може й ні. Вони сиділи поблизу один одного: один лежав на лікарняному ліжку та дивився на того, що схилився перед ним. Було в тому щось зворушливе, таке, що б неодмінно змусило пустити гіркі сльози відчаю.
— Хаджіме... Знаєш, все добре, справді, не хвилюйся, добре? — почувся слабенький охриплий голос. Очі юнака, здавалося, посміхалися. Хоча як би він не робив вигляд, що все гаразд, інший все прекрасно розумів.
— Ну ти й мерзотник, справжнісінький... — Хаджіме поспішно витер тільки-но свіжу вологу на очах, ледь-ледь штовхнувши хлопця у плече. — Наґіто... Чому б тобі нарешті не сказати мені правду одразу? — він подивився на свого хлопця із спопеляючим поглядом, наче мав бажання розкусити його думки. За весь час, який вони провели разом, Хаджіме нібито й навчився розуміти його, як він гадав, проте він часто продовжував ламати голову, гадаючи, чому Наґіто робив так або інакше. Подеколи збагнути хід думок цього юнака було ще тим завданням із зірочкою.
Але все ж таки, той Наґіто, який жив надією все своє життя, ніяк більше не міг покинути її. Отак просто — смішно. Ні, він би тоді не був Наґіто Комаедою, якщо не вірив би у надію. Свій маяк, що освітлював йому життя.
— Ти ж усе давно зрозумів, чи не так? — пацієнт слабким рухом відкинувся на подушку, закинувши руки за голову. — Насправді... хух, добре. Якщо ти так хочеш знати, я тобі розповім, думаю, в тебе є право знати.
— Ну нарешті! — незадоволено пробурмотів Хаджіме, щоправда це вийшло в рази гучніше та агресивніше. Ну дійсно, скільки можна було мовчати? Скільки можна було лагідно усміхатися, слабко хитаючи головою зі сторони у сторону, коли Хаджіме із благанням намагався спитати, що з ним коїлось. Коли він хотів хоч щось дізнатись, Наґіто тільки й робив що відмовчувався. Та Хаджіме розумів, щось було точно не так. До цього активний хлопець ставав дедалі похмурнішим — як би він не докладав зусиль приховати свій стан, поводячись так само, як і раніше... але ж Хінату не так просто пошити в дурні. Серце хлопця день у день занурювалося у пітьму, яку ніякі гарні усмішки не змогли б розвіяти, доки він не почув би відповіді. — Невже ти вважаєш, що тільки після того, як ти загримів до лікарні, настала слушна мить мені все розповісти? Після того, як ти знепритомнів прямо в мене на очах! А ще пізніше не можна було відкрити всі карти? От щоб напевне вже.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Удача, що невчасно закінчилася
FanfictionУВАГА: тут Є ТРИГЕРИ, тож читайте на свій страх та ризик! Його удача завжди була поруч. Вона тягнула його до світла життя, вона дарувала йому надію. Та що як навіть така річ, як удача, одного дня раптом почне згасати? Адже не буває у світі речей, як...
