Пульс 101

1. Я соромлюсь

Лука 11 років.

Я проснулась від променів сонця в моїй кімнаті. Шторки які повинні були мене саме захистити від цих променів навпаки пускали їх у кімнату, потягнувшись руками
я встала з ліжка і побачила свою маленьку валізу.

Зараз мені потрібно було вмитись тому вже після всіх ранкових процедур я розклала речі з валізи і тепер могла вийти на вулицю, але у вітальні сиділи: брат, моя мама та сім'я яка нас прийняла сюди.

-Доброго ранку. - ввічливо привіталась я.

-Доброго сонечко, сідай снідати. - ввічливо відповіла жінка. Я кивнула, але одразу почала шукати поглядом Маттео він про щось розмовляв із моїм братом.

Він був гарним хлопцем і цікавим для мене, хотілось не лише дивитись на його зовнішність, а й дізнатись чим він цікавиться, що любить, а що йому не до смаку.

-Лука ти чого заклякла? - з думок мене винирнув мамин голос.

-Я? Я... Я просто задумалась, усе добре. - сказала я мамі.

-Де твій інгалятор? - запитала мама, а потім вона прикрила рот.

Вона ж обіцяла що не скаже нікому,а зараз проговорилась. Я соромилась цього, адже в школі мене прозвали „асматиком", тому коли ми міняли школу я одразу сказала мамі щоб вона нікому не казала про це окрім вчителів.

-Інгалятор? - пані подивилась на мене з великими очима, я думала вона почне з мене сміятись, але вона цього не робила. -Це серйозно дівчинко, тож носи його з собою... - вона на секунду задумалась, а потім промовила те чого я боялась : -Я можу попросити Маттео щоб він його приніс,  він вже поснідав, чи не так? - звернулась вона до Маттео.

-Ні! - одразу закричала я, тепер всі витріщились на на мене у тому числі і Маттео, я не хотіла щоб він знав, не хотіла щоб знову сміялися. -Тобто... - я трохи розгубилася. -Тобто, я можу сама. - вже спокійно промовила.

-Що можеш сама? - поцікавився Маттео, мій брат також не розумів нічого.

-Я можу сама...ем...я можу сама...піти по свої нові туфлі. - нарешті договорила я.

-Туфлі? - мій брат дивно глянув на мене з голови до ніг. -Але ти взута Лука...- потім його обличчя змінилося, він зрозумів. - а так, звісно туфлі. - я легко видихнула. -Так іди... - жінка встала зі стола і підійшла до мене з дозволу моєї матері.