Герой Сонця та Місяця

Розділ 11 Довгий Шлях

Ми йшли приблизно три тижні. Ліс чергувався степом а степ лісом. По словам Розальби вже через чотири дні ми мали прийти до Залізних гір.
І все було б чудово якби одного ранку Треа не сказала нам одну новину.
- Божевільні ідуть за нами на хвості - сказала фея поки ми їли нашу ранкову кашу.
Я подавився.
- І скільки їх приблизно? - сказала Розальба плескаючи мене по спині і таким тоном ніби питала про погоду на завтра.
- Не надто багато, десять можливо двадцять. Якщо поспішимо то зможемо можливо і прорватися до гір.
- Добре, не будемо гаяти часу, - вона встала і повернулася до нас з Аландом які ще вишкрібали залишки каші з дна казанку - так ви мелей-мейники* ідемо, темрява не чекає.
Ми зібралися, заради економії часу Треа почистила усе столове приладдя магією.
І ось вже дорога тягнеться під копитами наших коней. Ми з Аландом мирно говорили про наше життя до цієї всієї затії. Розальба була в себе в думках. А Треа, вона просто йшла дивлячись вперед і подавала голос тільки коли ми виходили на якусь розвилку.
І вже під вечір я почав бачити вершини далеких гір.
- А куди ми взагалі йдемо? Де знаходится гора богів? - трохи нахилився я до Розальби
- Ну взагалі ми доволі близько до них, вони живуть за п'ять днів їзди від Залізних гір. Проблема в тому що ми мусимо пройти крізь лігва драконів, звичайно його можна обійти але це займе в нас ще чотири дні - відповіла вона дивлячись на далекі вершини покриті товстим шаром льоду і снігу, який за історіями ніколи не тане.
- Дракони?
- Так, величезні вогнедишні дракони.
Я не відповів. Просто дивився на хмари в небі, як вони повільно пливуть нікого не чіпаючи.
Весь наступний день ми просто їхали інколи зупиняючись на невеликий перекус і щоб дати коням відпочити. Погода на щастя була непоганою і ми не заливалися потом та й не мерзли. І коли вже небо затягнулося рожевими та пурпурними барвами, ми вирішили зупинитися на ніч. Ми вийшли до якоїсь галявини та розвели там невеликий вогник.
- А де всі трактири чи просто бари? Це ж здаєтся торговий шлях, вони мають тут бути - спитав я помішуючи суп в казанку.
- Бо по-перше, це не торговий шлях. На розвилці коло річки ми повернули наліво а не напаво. А по-друге мало хто тепер захоче там ночувати, та навіть і працювати. Розбійники налітають як саранча. Тепер це небезпечно. І через це економіка летить вниз - сказала Розальба дивлячись в небо.
- Але я чув над цією проблемою вже працює уряд. Але це ще не принесло бажаного результату - тихо додав я виймаючи ложку з казанку.
Трохи далі, між дерев Треа піднавчала Аланда магії. Час від часу звідти вилітали невеликі снопи іскор та був чутен ніжний голос феї.
В душі я тихо радів, після інциденту в селищі вони майже повністю перестали спілкуватися. А займаючись магією вони трохи зближалися і взагалі. Налаштовували свої відносини.
Після доволі мовчазної вечері ми лягли спати, вставали ми тепер на самому сході сонця.
Я лежав і дивився на зорі, думаючи про те що чекає нас в майбутньому.
Повітря було доволі прохолодним, але ковдра добре мене гріла. Раптом Розальба сонно встала і лягла до мене під ковдру.
- Що? В мене ковдра тонесенька. Я мерзну, а коло тебе тепло - відповіла дівчина на мій нерозуміючий погляд.
Я видихнув і трохи приобійнявши її заснув.
Коли я прокинувся Розальба все ще лежала коло мене, вона не спала а просто роздивлялась моє обличчя.
- Доброго ранку - сказав я потягуючись.
На землі лежав доволі товстий шар ранкового туману. В небі ще був слабо виден місяць.
Я прикрив очі і вдихав вологе ранкове повітря, Розальба лягла мені на груди.
- Вставай, треба готувати кашу - сказала дівчина запустивши пальці мені в волосся.
- Так я не вмію - сказав я трохи привідкривши очі
- А хто по дрова піде?
- Вони сирі будуть.
- Якщо пошукати то можна і нормальні знайти. Всавай давай - сказала вона і встала, витягаючи листя та траву з свого волосся.
- Не буду сперечатися, але піду я з Аландом- сказав я і припіднявся на ліктях. Ліжко Аланда як на диво, було пусте. Зазвичай він вставав самий останній та й то, через те що ми його будили. Але сьогодні щось було не так, і він встав раніше. Я оглянувся і побачив між дерев озеро звідки доносились радісні вскрики. Я пішов до нього і побачив як від озера іде пар. І коли я підійшов до озера то побачив радісного Аланда який підігрівав воду в озері.
- Ти зараз там риб всіх звариш заживо - сказав я підходячи до нього.
- О, привіт Еккерлі. Ні, я не так сильно і грію. Я просто хотів швидко покупатися, бо пахну як собака. Тобі теж було б добре помитися.
- Ну нам взагалі треба збирати гілки для ракнової каші. А то Розальба злитися буде.
Трохи подумавши Аланд сказав.
- Тоді давай зараз я швидко миюся а ти збираєш гілки. А потім міняємось.
- Давай - сказав я і пішов далі в ліс.
І саме коли Аланд вийшов з води, Розальба уже хотіла починати готувати кашу. А коли ми поїли та Треа прийшла з своєї "нічної прогулянки" як я це називав. Ми вже мали іти далі. Тому мені так і не вдалось помититися. Ми спокійно їхали і я трохи приблизився до Треа.
- Ти щось хотів? - спитала фея
- Так, чому ти не спиш? Або спиш але не з нами а ідеш в інше місце?
- Я-я не хочу це розказувати, не зараз.
- Оу, добре - тихо сказав я і від'їхав від неї.
І під вечір коли ми були вже в підніжжі гір, ми почули крики.
Це були крики божевільних. Вони випередили нас, і хотіли вбити.
До горла підкотився клубок, вони були близько. Тихо лаючись Розальба діставала клинок, Аланд теж уже був готовий. Треа накопичувала магію між рук.
- А що робити мені? - спитав я панікуючи.
Розальба кинула швидкий погляд на всіх нас і сказала.
- Аланд, ти зі мною дивишся за принцом. Треа, рубиш їх магією. Еккерлі - вона подивилася на мене- просто не вертись під ногами, і не вилітай перед мечем.
Божевільні взяли нас в коло, треба було прориватися. Я тихо панікуючи їхав за моїми супутниками.
Раптом на дорозі з'явилися троє людей, їх очі були пусті а шкіра бліда. Вони вже не були живі, але і смерть не сміла їх забрати. Секунду постоявши вони накинутись на нас.
Але Треа помахом руки розітнула їх магією на двоє. І коли вони впали на дорогу, стікаючи темною-майже чорною кров'ю. Стало тихо.
- Вони відступили? - тихо спитав я.
- Ні, готуются. - роздратовано відповіла Розальба.
І раптом, з усіх щілин полізли спотворені люди з блідою шкірою і без очей. Діти, молоді люди не дуже багато старих людей. Вони лізли до нас звідусюди.
Розальба била їх мечем, Аланд підпалював їх але це не дуже допомагало. Вони просто ставали трохи слабші. Треа весь час вигукувала якісь закляття на мові Кере* від чого в повітря весь час злітали бризки крові. Багато з яких падали на наші обличчя та одяг.
Мене тошнило від виду кишок і запаху крові та горілої плоті. Я був близький до того щоб непритомно впасти з коня. Все текло перед очима. Все що я робив, це тримався між Розальбою і Аландом.
Коли крики затихли і бризки вже не злітали вгору, я підняв голову.
Навколо валялися де-не-де обгорілі випотрошені тіла людей. їх темні погнивші нутроші вкривали землю. З листя дерев скрапували тяжкі, темні краплі крові.
Я підняв очі на своїх супутників. Найчистішою з них була Розальба, вона мала кров тільки на плечах та краях туніки. Аландове волосся злиплося від крові а кров була на всій сорочці. А Треа. Вона була вся в крові, і здавалося була... Щаслива? Вона засовувала пальці під маску та облизувала їх. І чим більше крові вона злизувала, тим сильніше я відчував її енергію.
- Аланд, будь другом. Дай мені декілька пляшок. Не з хочу щоб добро прорпадало - сказала вона веселим голосом.
З невеликою відразою на обличчі Аланд протягнув Треа декілька шкіряних баклажок, видно його теж нудило від запахів та виду що був навколо нас.
- Вже і дітей бере ця зараза - пробурмотіла Розальба вдивляючись в тіла.
- Що? Яка зараза? Хіба вони не стають такими бо надто багато чаклували? - протараторив я.
Розальба зітхнула.
- Останнім часом, темрява надто часто виходить назовні. І вона, оселившись в тебе в душі. Забирає твої сили собі. Вона просто пожирає світ. І от як бачиш, вона забирає собі дітей. Це розумний хід бо вони мають багато сили.
Я оглянувся. Темрява може просто взяти та поглинути цей ліс, ці дерева та взагалі все.
Коли Треа набрала більш ніж шість пляшечок з кров'ю ми поїхали далі ніби нічого і не сталося. Про бій нагадували тільки плями крові на одягу, і запах який я не забуду ніколи.
І ось ми стоїмо перед величними кам'яними воротами. По обидві сторони від них стоять дві статуї також висічені з каменю. Це були гноми, в одного в руках був меч. А в іншого сокира. Коли ми підійшли до воріт назустріч нам вийшов один з гномів. Це був низенький чоловік в обладунках і мав доволі густу бороду і волосся. Все його воллося було заплетене в багато різних кіс. В руках він тримав сокиру.
- Хто ви, і навіщо привели сюди фею? - спитав він глухим голосом.
- Ми команда Обраного, і ми прийшли сюди за зброєю для битви проти темної армії - гордо сказала Розальба.
Чоловічок подумав а потім крикнув щось в сторону гори мовою гномів*.
Ворота почали відкриватися, пропускаючи нас до скарбів гори.

Мелей-мелики- магічні ствоніння родом зі сходу. Представляють собою величезне, товсте, людиноподіне створіння. Може з'їсти та випити вдвічі більше ніж важить сам. Зазвичай використовуєтся на дворянських кухнях щоб доїдати їжу після бенкетів, також метод віддавати їжу їм значно допомагає зберігати вулиці в чистоті. Часто люди віддають йому не тільки їжу і помиї а і органічні відходи. Люди які живуть не так багато можуть приносити все це до найблищого дому дворянина.

Мова Кере - древня мова фей, нею вони говорять між собою (що стаєтся не часто бо феї майже не покидають свій ліс) а також нею вони кажуть заклинання і заговори. Не має писемності.

Трат - мова гномів. На письмі відображаєтся рунами, схожими на наші скандинавські.