Ніч об'єднала нас

Місяць, ти і я

У мене з'явилася нова подруга.

Чи то не подруга взагалі?

Можливо то зовсім не "вона", а насправді — "він".
Хто зна.

Ми ніколи не чули голосів одна одної, не бачили облич. Нам видно лише віддалені по ночі силуети, які знаходяться по різні боки дитячого майданчику.

Ми не сідаємо поруч, не вітаємося і не контактуємо. Як мінімум, цей контакт не помітний ні для кого, окрім нас самих.

Ліхтарі не світять. Вікна темні й порожні. Вулицю освітлює лише Місяць, який, поки що, сором'язливо ховається за дахами будинків.
Але коли десь там, збоку, вдалечині проїжджає якийсь автомобіль, наші силуети одразу дивляться одна на одну. Вони намагаються розгледіти щось, та це все марні спроби, бо світло від фар зникає так само швидко, як і з'являється.

Добре.

Добре. Хай буде так.

Хай ми не знатимемо одна одну. Навіть, якщо зранку ми будемо сидіти на сусідніх місцях у міському транспорті.
Хай ми одна одну не впізнаємо.
Нам це підходить.

**

І ось ми сидимо по різні боки дитячого майданчику. Тихо собі гойдаємося слухаючи музику в своїх навушниках.

*Цікаво, що нас сюди привело?*

***

Щовечора, коли я приходжу сюди, то вона вже тут. Вона мене чекає. А я спішу, щоби її побачити.
Нам вдвох спокійніше. Не так страшно у цьому жорстокому світі, коли ти не один.

***

Небо сьогодні таке легке. Чисте.
Дихай, поки маєш змогу.

***

Моя нова подруга чудово бачить Місяць. Це я зрозуміла, бо змогла
розгледіти її зачіску. Вона була така проста, але така ідеальна в своїй простоті, що не тільки я на неї задивилася, а й сам Місяць...

Вона сидить обличчям до нього і посміхається.

Я цього не бачу.

Але відчуваю.

Мені ж, залишається лише судомно вдихати світло місячного ореолу, що ледь видно з-за даху будинку.

***

Місяць поволі підіймається все вище. Хвилина за хвилиною. Та ці хвилини були для мене годинами, чи навіть цілими днями. Я не могла дочекатися своєї зустрічі з таким величним в своєму спокої Місяцем.