Лялька

I

Руки лялькаря м'які і теплі.
Вона відчуває кожен його дотик, кожен порух пензлика, що з ювелірною точністю промальовує кожну її рису, і хоча говорити ще не здатна, точно впевнена - її люблять. Люблять, як найсокровенніше своє творіння, яким вона і є.
Коли лялькар надягає на неї власноруч пошитий блакитний плащик, вона наївно запитує:
- А що як я розіб'юся, тату? - і налякано кліпає скляними очима, той лише посміхається.
- Я дав тобі металевий стержень - і кладе руку на лялькові груди.
Всередині у неї все м'яке. Сама лише вата і синтепон. Та варто йому торкнутися, як там відчувається щось тверде і холодне.
- Мені не подобається. - вона ображено зводить намальовані брови.
- Повір, дитятко. - лялькар обережно ставить її на ноги і зазирає у блакитні скельця - настане день, коли цей метал тебе врятує.

Коли її кладуть до коробки вона ненавидить весь світ. Лялькар дивиться на неї крізь пластмасову вітрину із неприхованою журбою, та вона йому не вірить. Він зрадив її. Зрадив своє найсокровенніше творіння.

Коли у магазині її бере до рук дівчинка з карими очима вона нічого не відчуває. Її дотики навіть крізь коробку занадто грубі. Пальці товсті і необережні.
У її кімнаті вона стоїть на полиці поміж книжок з яскравими обкладинками і мріє повернутися до лялькаря.
Там, у майстерні вона була улюбленицею  майстра що стояла на розкішно оздобленому п'ядисталі під його пильним поглядом тут же - нікому не потрібною, запиленою прикрасою.

Коли у кімнаті хазяйки з'являється ще одна лялька вона раптово забуває про стержень. Всередині знов все м'яке і тепле. Наче її тільки-но створили. Наче вона знову в майстра. Знову вдома.
Хазяйка любить її менше, ніж нового лялькового хлопчика. Мабуть тому, що віддала за нього більше, та він того однозначно вартий.
Вночі вона тягне до нього руки. Оступається і падає з полиці.
Крихітне лялькове тіло пронизує пекельний біль. Скляні очі самі собою запющуються.

- Вам пощастило - скрипучий чоловічий голос долинає до неї наче крізь ваакум - вона майже ціла. - вона відчуває як довгі кістляві пальці вивчають її тіло - якби не стержень у наповнювачі від неї, мабуть, нічого б не лишилося. - і раптом їй пригадаоися слова майстра:
"настане день, коли цей метал тебе врятує."
- Я знайшов її на сусідському смітнику. - відповів другий голос. Теплий і спокійний.
Вона відчула, як довгі пальці торкаються гравірування на потилиці. Таке було у кожної "татової" ляльки.
- Оригінальна лялька Даніеле Росіні?! - здивувався перший - що ж за варвари Ваші сусіди?! - недовго думаючи він  гарячково додав - продайте мені її, хлопче. Вам вона всеодно ні до чого.
Всередині у неї все стислося. Їй не хотілося лишатися зі "скрипучим голосом". У нього були геть недобрі руки.
- Повірте, я знайду їй застосування - спокійно відповів юнак. Вона почула, як він кладе щось на стіл. - просто відремонтуйте.
"Скрипучий голос" зітхає. Неохоче бере до рук клей і пензлі.

Коли вона розплющує очі - почувається інакше.  У неї новий одяг і мальовка. Новий хазяїн, у якого, нарешті, добрі руки.
Незмінним залишається лише стержень у синтепоні. І вона знає: що б не сталося, скільки б разів її не розбили - він її врятує.