Я впевнено стою поруч із синтезатором, тримаю на руках гітару, невпевнено б'ю по клятих струнах, чіпляю зайві акорди, тому що пальці відмовляються мене слухати після того, як в руках мого хлопця опинився бюстгальтер бо-зна якої дівчини з клятого залу. Я, мабуть, готов вбити її. Якого чорта? Стаю більш агресивно перебирати музикальний інструмент, відчуваю як кров крапає з моїх пальців, скорше за все, сподіваюсь, бруднить лише пол, тим більш, через миготіння в світлі та його колірах, це буде непомітно. В іншому випадку, від аудиторії та групи буде багато запитань. Ну та й що?
«Хлопці, господи, то ж Михайло, він в нас дитинка-дитинка, Владу, любий, перекис бери, та лікуй свого малого» Так казав Кирило, коли в черговий раз на репетиції Міша порізав собі пальці струнами. А якби, нічого, що я старше? Самі діти! Хоча... Михальчук завжди піклується, в любому випадку, що б не сталося. Навіть самий маленький привід хвилюватися — він перший. Словами не пояснити того, наскільки вони кохають один одного. Але Матюхін, як запальничка, особливо в плані ревнощів.
І певно, Влад помічає на наступній пісні, що щось вже йде не так. Помічає й пальці, зідрані до м'яса, агресивну в словах французьку, та як мінімум незадоволений погляд, але не розуміє. Каліпсо. Вокаліст зриває голос отож на прикінці приспіву, кричить. Можливо, Михальчук занадто накрутив? Міша, він ж, віддається музиці завжди на повну. Але не до крові. Ні-ні.
Я знімаю з себе гітару, дивлюсь на пальці, чхати. Ніби випадково скидаю той непотріб у ролі нижньої білизни зі сцени, витираю об нього підошву. Неповага, скажете ви? Неповага це розкидатися своїми речами. Ніхто, жодна людина не має права кидати моєму хлопцеві, моєму коханому чоловіку свою білизну. Лярва.
Мої закривавлені пальці опиняються на клавішах синтезатору, залишають бордові розводи. Мені чхати. Я відриваюсь на всю у мікрофон, мені аплодують і кричать, я відчуваю себе потрібним на цій сцені. Та ні, не заради криків та якихось звучань долонь. Я відчуваю на собі погляд повний хвилювань. Його погляд. Мені стає добре, мабуть. Я співаю на останньому подиху, в моїх очах темнішає. Я вдихаю, глибоко, терпеливо. Ми прощаємось із нашими слухачами.
Я, як можна скорше, прямую у вбиральню, мені лише потрібно привести себе у порядок. Але за мною заходить він, торкається моїх ребер, як я люблю, як мені завжди подобається. Я опираюся долонями на раковину, він роздивляється мої пальці уважніше.
