Біжи

Частина 2

Вечір. Сонце заховалося за стіни. Зорі ще не появилися. Всі готувалися до «вечірки». Багаття виклали набагато вище мене. Наверху була палка з черепом якоїсь тварини. Сковорідка готував щось, щось смачне надіюсь, бо запах був неймовірний. Галі, головний з будівельників, стояв біля діжок з чимось, ще мені не знайомим. Софі стояла біля нього. Не знаю чому,але з нею я стала близькою,ще з самого початку. Можливо ми були знайомі раніше. Не знаю. Не пам'ятаю.
Але зараз минуле не важливе,хіба ні? Як би я не намагалася залізти собі в голову, і згадати щось, все марно. Можливо треба час. Я навіть досі не пам'ятаю свого імені. Чорт. Можливо й не згадаю і буду для всіх,  зухвалкою. До мене навіть так уже зверталися. Та насправді тут весело. Хоча їм я не довіряю. Чому? Не знаю. Можливо, через те що вони чоловіки. Байдуже. Звикну якось.

Софі була відкритою з ними. Говорила, сміялася. Я впевнена що вона вже знає кожного в обличчя, і кожному вже дала прізвисько. Це ж вона мене зухвалкою прозвала. Та ще дівчина. Я спостерігаю за нею. Вона не знає цього. А можливо знає. Я роблю краще ж, так? Кожного разу намагаюся зрозуміти чи це справді так. Вона вже в змозі відповідати за себе, так чому ж я тоді хвилююся. Я ж не її охоронець. чи охоронець. Чорт. До біса. Хай все йде до біса. Хлопці розпочали гуляти. Тому я теж.

— Хей, зухвалко, тримай.
Софі дає мені в руки баночку з якоюсь рідиною.
— Що це,- роздивляючи середину посудини запитую я.
— Не знаю, Галлі щось наколотив.
— Ааа, риженький.
Дівчина посміхається, і потім випалює:
— Мені подобається,- це вона про прізвисько, але спочатку я дивилась на неї здивовано. Не зразу дійшло. Хмикаю.
— Ще б,- і прикладаю баночку до губ. Рідина розтікається по всьому тілу. Обпікаючи язик,горло і всі внутрішні органи.
Але мені подобається. Я проводжу язиком по губам. І перевожу погляд на неї.
— Трясця, ти мазахістка.
Я підіймаю одну брову не розуміючи. Щось забагато вже не розуміння.
— Я не можу і ковток зробити, воно ж гірке, неприємне, колюче і....
Я не даю їй договорити:
— І мені подобається.
Дівчина починає щось говорити та її перебиває гул, щось схоже на музику, крики, свисти, сміх і все разом. Софія повертає голову туди, і знову на мене.
— Ти досі до них критично ставишся?
— Всього день пройшов.
— Вони добрі справді.
— Побачимо, а тепер давай, ти забула це наше свято.
— Точно,- говорить вона і починає вливається в гурт. Я ж відходжу вбік. Та завжди бачу її, спостерігаю. Я просто хвилююся за неї. Якщо їй хтось сподобається,чи буду я відговорювати? Чи можливо спробую зіпсувати все? Ні, що за дурня. Це її життя. Відвертаюся. Сідаю на колоду, спиною до гурту. Хтось кладе руку на моє плече, рука мимоволі смикається, бажаючи схопити чужу і перекинути її власника через себе. Хто ж підкрадається з спини. Підіймаю голову. Блондин. Красивий. Худий але сильний. 
— Привіт,- говорить він, і сразу ж забирає свою долоню, різко, напевно відчув як напружилося моє тіло.
— Привіт.
— Ньют.
Я лише махаю головою.
— Досі не згадала.
Знову махаю.
— Ти не хочеш лише зі мною говорити, чи просто не говірка?
— Другий варіант.
Він хмикає. Затихає. Та все ж я відчуваю ті слова які так і залишились не сказані. Вирішую почати розмову. Навіщо? Не хочу взнавати, роблю те що бажаю.
— Давно ти тут?
— Прибув другий.
— Албі перший?
— Так.
Як я й думала.
— Чому він не хоче пускати мене в лабіринт?
— Там небезпечно.
— Чорт, - я посміхаюся,- хтось скаже мені щось новіше?
Він хотів щось сказати, та почав лунати якийсь придушений звук.
— Що це?
— Лабіринт змінюється.
— Лабіринт?
— Тобі ніхто не сказав?
Я лише кидаю погляд типу « а ти як думаєш »
— Знаєш ми вже три роки хочемо звідси вибратись, але я досі не розумію навіщо, ніби це наше головне завдання, знайти вихід з лабіринту. А він чорт забирай такий заплутаний,- потім блондин повертається й показує рукою що тримає настійку в сторону хлопців,- Он бігуни, той що посередині, Мінхо, їхній куратор,головний,він сам пробіг кожну ділянку там і досі нічого немає.
Він говорив заплутано, я майже збилася з думки яку він мені доносив, та потім все склала воєдино, і зрозуміла:
— Тобто звідси немає виходу?
— Ні,- говорить різко, дивлячись мені в очі,напевно наговорив він мені лишнього,- чорт, ніколи більше цього не вип'ю,- опускає погляд до підлоги,- вихід є,має бути, лише ми його ще не знайшли, за два роки, та це ж не так багато,так?- він повертає голову до мене, в очах видно смуток, але я не розумію він хоче знайти вихід, чи ні.
— Не знаю.
Западає мовчання. Але не тиша. Ззаду нас шум. Їм весело, і розуміючи це в мене на обличчі з'являється щось на кшталт усмішки. Кожну хвилину я більше і більше розумію що тепер це люди які будуть мене оточувати, завжди.
— А Албі,- ковтаю рідину з банки,- він розповідав як йому було прибути сюди першим?
— Ні, але напевно важко, цілий місяць сам один, без нікого. Я навіть не можу уявити які думки лізли йому в голову.