Біжи

Частина 6

Мінхо

Лише через цього довбаного Томаса ми вижили. І зараз, коли ворота лабіринту відкрилися, ми витягуємо свої дупи звідси. Албі до сих пір непритомний.
— Гляньте,- чую я один з голосів хлопців.
Ми кладемо нашого головного на землю.
— А де, де Мел?- Чак.
— Вона зберегла нам життя,- я опускаю погляд до землі, мені блядь так хріново, розуміння того що я більше її не побачу їсть мене зсередини, я не попросив вибачення, не сказав їй про те що справді хвилювався тоді, що, до біса, я їй скільки всього не сказав.
— Ні Мінхо, що трапилося?,- Ньют запитує мене, і я маю сказати.
— На нас напав грівер, Албі вжалили, Мел відволікла його.
Піднявши погляд я побачив Софію, вона зробила крок назад, а потім зовсім пішла.

Меланія

Коли я опритомніла, був вже ранок. Скоріше за все грівер хотів звалити, та все що у нього вийшло це перевернутися на спину. З його черева витікали кишки, і зелена густа жижа. Грівер це щось робото-живе, в нього є деякі органи але одночасно це кусок, бісового, металу.

Я почала підійматися, тримаючись за стіну. Все тіло боліло, ребра особливо. Я обійшла грівера, і збиралися йти, та мою увагу привернула маленька лампочка що мигала всередині органа, схожого на серце. Розвернувшись, потягнулася рукою і витягла ту металеву штуку. Вона була циліндричної форми. На невеликій ділянці, схожої на екран, світилася цифра 7. Не знаю що це, залишаю там, повернуся пізніше по неї, вона може допомогти.

Повільно, тримаючись за все навколо я намагалася дійти, головною ціллю було побачити живих Мінхо і Албі.

По дорозі я падала, і підіймалася разів десять, неймовірно хотілося пити. Стіни громіздко стояли поряд зі мною. Зараз вони були такими спокійними. Не було жодної думки про те що вони можуть рухатися. Чи то мені вже просто байдуже. Хочеться вмерти. Та лише одна думка про Софію, змушує мене йти далі.

Ось вони, ворота до мого раю. Здалеку бачу декількох людей, ніхто не звертає на мене увагу. Повільно виходжу. Падаю на коліна. Голова періодично поченає крутитися, і боліти. Та через декілька секунд це проходить. З деякими зусиллями встаю на ноги, тримаючись за бік. Повернувши голову бачу їх, Томас, Ньют, Чак, Софія і Мінхо, стоять коло стіни де викреслені наші імена. Повільно підходжу до них.
— Навіть не думай,- зломленим голос промовляю, коли бігун підіймає руку з лезом до мого імені.
Софія повільно повертається.
— Меланія, чорт забирай,- вона хапає мене в міцні обійми її сльози котяться по обличчю, і капають на мою брудну, рвану кофтину.
— Кіборг повернувся?- Галі.