КОЛОНІЯ. Історія Ріки

Розділ 7 «Карантин»

Я прокинулася від якогось тривожного сну, відчуваючи, як серце прискорено б'ється. Що снилось — я не пам'ятала, але відчуття неспокою залишилося. Навколо була суцільна темрява, мов чорнильна ніч, що огортала мене своїм холодним покривалом. Перевернувшись на інший бік, я силкувалася знов задрімати, шукаючи втіхи в теплих обіймах ковдри... Проте раптово ввімкнулося яскраве світло, яке безжально вирвало мене з обіймів Морфея. От же ж дідько!

Сонна та злегка роздратована, я вилізла з-під теплої ковдри. Відчуваючи, як прохолодний повітряний потік обіймає моє тіло, скулилася. Зранку в нашій кімнаті завше було дуже прохолодно, мабуть, це пов'язано з системою кондиціонування. Важко зітхнувши, взяла рушник і попрямувала до дверей. Але на порозі раптом згадала про щось важливе й обернулася... Бетті спала, сховавшись з головою під ковдру, і тому світло їй зовсім не заважало. А от Ебби на місці вже не було.

Знову тяжко зітхнувши, я попленталася до ліжка новенької. Стягнула з неї ковдру, проте вона навіть не ворухнулася. Її волосся розсипалося по подушці, мов золоті нитки, а дихання було рівним і спокійним.

— Овва! Веселий буде день, — пробурмотіла я собі під ніс.

Я легенько штовхнула Бетті, але вона не прокинулася. Потрясла її сильніше — знову нічого. Почала трясти її щосили, проте білявка все одно не прокидалася. Цієї миті в кімнату зайшла вже повністю зібрана Ебба, її очі світилися енергією та життєрадісністю.

— Що ти робиш? Чому не йдеш умиватися? — здивовано та з легким докором у голосі спитала вона. Її вчорашньої образи ніби й не було. Вона знову мила й весела... Гм.

— Не можу розбудити новеньку, — спантеличено відказала я, відчуваючи, як тривога повільно підкрадається до мене, наче хижий звір.

— Вона дихає? — переляк в голосі малої був не підробленим, а її очі широко розкрилися від остраху.

— Ще і як! Ось тільки прокидатися не хоче, — я знову штовхнула Бетті, але вона продовжувала спати, мов зачарована. Ебба теж підійшла та потрясла нашу нову сусідку, силкуючись її розбудити... Все марно!

— Ми запізнимося через неї… — скиглила вона тремтячим від розпачу голосом.

— Ти — ні! — чітким та впевненим голосом спростувала я, швидко опанувавши себе, щоб ненароком не виказати власне хвилювання. — Якщо поквапишся — встигнеш!