Втрачений

Втрачене навіки

Мить. Хвилина. Один момент. Чи достатньо цього, щоб закохатися? Щоб твоє серце вже як третій рік божеволіло, рвалося на маленькі клаптики, хотіло, тягнулося до сяючої усмішки, яка завжди прикрашала твої солодкі вуста.
Прагнуло тебе, як ковток свіжого повітря після довгої задухи… Ти був немов надія, що з'явилася нізвідки і дала стимул жити. Немов той рятувальник, що рятує потопельника. Ти став моєю безнадійною залежністю. Ти був для мене всім, та й зараз є, але мені нічого не залишається, як стояти позаду, ховати почуття глибоко в розбитому серці й бути в тіні своєї нікчемності… Плекати свою бездіяльність та слабкість, заспокоювати, що це пройде, що це нічого такого…Що це лише мить.

Якщо згадувати день, коли ми вперше зустрілися… Ти був такий молодий і наївний, мило всім усміхався та багато вибачався. Був зовсім зелений, як тоді казав Роман, невдоволено свердлячи поглядом, явно одразу не вподобавши тебе. Але не зважаючи на те, що спочатку тебе не хотіли сприймати, ти тримався впевнено та мужньо, хоча в очах і читався помітний юнацький страх… Тоді я зацікавився, мені було цікаво, як довго ти можеш протриматись, ставши куратором видатного факультету Хорсу в такому молодому віці.

Всередині одразу немов щось загорілося… Щось дивне та приємне водночас… Щось липке… Щось від чого шкіра бралася сиротами. Та це швидко набридло і ту іскру, яка запалилася занадто раптово, було погашено.
Тому кинувши на тебе холодний погляд я лише одягнув навушники та відвернувся, змушуючи тебе нервувати ще більше. Але ти тоді так вперся в мене поглядом своїх золотистих очей… мов дивився наскрізь, пропалюючи мою темну, що здавалося, немов там була лише одна чорнота, душу…

Коли директор спитав, хто хоче тебе проконсультувати та допомагати в подальшому… Я не встиг і кліпнути, як моя рука вже була піднята, а погляди інших, особливо Романа, здивовано свердлили мене, не розуміючи, як такий, як я, погодився на це.
Вже щось тоді було не так… Але я лише хотів допомогти, хіба це так погано? Навіть, якщо і не звично для мене… Дуже нетипово… Можна навіть сказати дивно.
Та мені було байдуже я лише відчував, що повинен це зробити. І зробив.
Тоді директор призначив тебе мені, аби я  наглядав за тобою... Допомогав та наставляв… А ти дивився на мене так захопливо своїми великими очима, сміявся та намагався знайти спільну мову. Чомусь це здавалося милим, що я навіть не зміг сказати, щось у відповідь. І лише развернувшись, пішов кудись, аби подалі від твоєї усмішки. Тікаючи. Боячись втонути. Зануритися ще глибше. Та здається вже було занадто пізно.
Залишаючи тебе позаду, я тікав від цього жару в серці, що так і просився на волю, ховаючи його та придушуючи. І я ще тоді зрозумів: зрозумів, що приречений… Моя свідомість, мій мозок все кричало, що це приведе прямісінько до прірви.
А мені залишалося зробити впевнений крок вперед. Що я і зробив, під кінець залишившись з відкритою раною на серці, зі шрамом, що не загоїться. Залишеним тобою та моїми демонами, що сидять глибоко, заганяють мене, лякають та змушують тремтіти. Вбивають. Від чого я кожну ніч прокидаюся від жахіть, оповитий страхами, тремчу та задихаюся, немов тону. Знову. Хапаю себе, обіймаючи, впиваюся нігтями в свою шкіру щоб впевнитись, що не сплю, залишаю червоно-фіолетові відмітини,що зникнуть вже за декілька днів. А потім кричу. Кричу так голосно, що сусіди вже котрий раз викликають поліцію, думаючи, що тут щось коїться. А воно і коїться, страшне та лихе. Чорними тінями ховається по закутках моєї квартири, моєї свідомості, очікуючи хоча б на натяк слабкості від мене, аби поневолити мій розум.
Але ти завжди поруч, обіймаєш мене, береш мої руки в свої, цілуєш в лоба і кажеш, що все добре, що ти поруч, що не покинеш… Ти рятуєш мене… від мене ж… Та це лише ілюзія: ілюзія, що зникне зі сходом сонця. Магія розвіється і залишиться лише порожнеча, що руйнуватиме зсередини.
Залишаться червоно-фіолетові відмітини, рани від нігтів… Залишиться липкий страх, що з'їдатиме мене і мої нутрощі… залишаючи страшну та тягучу діру, таку чорну, як морок. Діру, що не гоїться, а тільки залишається гнити під променями твого сонця.
Залишиться все, крім тебе.
А я, як завжди, проігнорую це, почну новий день, як завжди, випиваючи чашку міцної кави, перевіряючи записи студентів.
Приймаю душ, змиваючи з себе гріхи минулої ночі, змиваючи примарні дотики темряви.
А потім зберуся та попрямую до академії.
Побачивши тебе, усміхнуся самому собі. Ти вже більше не той наляканий юнак, що був три роки тому, зараз переді мною впевнений в собі чоловік. Куратор Хорсу, якого всі поважають… Єдине, що залишиться, певно, назавжди — це твоя сяюча усмішка, яка робить цей день ще краще… Та схоже не для мене.