«Тайм-аут/TimeOut»

Розділ 2

Я ще не до кінця відійшла від шоку, але я розуміла що всі мої старання були не марні, все це не дарма. Я хотіла показати для батька, що я можу хоть би щось у своєму житті добитися самостійно, але все це в першу чергу я довела собі, що зможу досягнути своєї мети. Байдуже які перешкоди будуть у мене на шляху.
В першу чергу я повинна завжди думати про себе, про свої потреби та свої пріоритети в житті.

Як тількі я опинилася в коридорі мене ззаду за талію обняли чиїсь руки, я напряглася. Потім після цього послідували поцілунки від передпліччя до шиї. Я відчула знайомий аромат чоловічих парфумів. Тількі після цього я трішки розслабилась.

— Армане, відпусти мене.

— І завжди ти такою недоторканною будеш? Скільки можна?

— Скільки треба, стільки і буду! Ти ніякого права і впливу на мене не маєш.

— А з якіх пір ми такі сміливі стали?

— Не твого розуму справа. Я взагалі то хотіла поговорити, але ти весь день не відповідав ні на дзвінкі, ні на повідомлення.

— Справи були.

— Цікаво ж які?

— От тільки не зайобуй мене знову своїми дурними запитаннями.

— Іди ти. - коротко відповіла я.

Розвернувшись я пішла до виходу, по дорозі я написала для Моніки. Ми домовилися зустрітися, я хотіла сказати для неї, не дуже хочу тягнути і приховувати про зарахування.

***

Зайшовши у кафе я відразу побачила подругу, вона розмістилась за столиком біля вікна. Та з кимось розмовляла по телефону. Тихо підходячи до неї ззаду до мене донеслися обривки її розмови:

— Боже, аби ж ти тількі знав як вона мене бісить.

— Вона просто нестерпна, я ледве її терплю. Навіщо вона тобі? Навіщо тобі це недоторканне дівчисько?Даю сто відсоткову гарантію, вона не в змозі дати те, що можу тобі дати я.

— Давай зустрінемося сьогодні ввечері...

Я підійшла до неї за столик, і сіла на в проти. Вона різко закінчила розмову з словами:

— «Вибач, не можу більше розмовляти».

От сука.

— Привіт. -сказала вона.

— Привіт.

— Ну що, як усе пройшло?

— Та начебто все добре. - я задумалась чи говорити. — Майже через місяць, я буду навчатися у найкращому університеті штату Каліфорнія. - посмішка не сходила з вуст. – І нарешті повернуся у рідне місто, я так скучила за Каліфорнією.

— Круто. Вітаю. - вираз її змінився. — Розумію. Що на твоєму місці міг опинитися кожен, в тому числі і я.

— І на що ти натякаєш?

— На те, що тобі все завжди дається з легкістю. І в правду добре мати таких батьків, до такого і не складно звикнути.

— Так. І що з того?

— Що вони завжди все можуть купити, не всім так щастить. - мона майже була на межа істерики. І не треба мені розказувати, яких тобі це все зусиль коштувало.

— Можливо.

— Добре, тоді скажу я. В тобі завжди говорить заздрість, так як мій батько впливова людина.
І що з того? Це не означає те що все можна купити. Навідміно від тебе, інші люди з шкіри лізуть аби досягнути того на що заслуговують.

— А я то думала, що ти не така пихата, шкода ти гірше. Ти просто зіпсоване, високомірне, нахабне дівчисько. Для якої все просто падає з неба.

— Так чому ж ти дружиш з такою як я? Скажи мені, дай відповідь на моє запитання.

У відповідь лише тиша.

— Не скажеш ти, скажу я. - вона відвернулясь у інший бік. — Хто із нас ще зіпсована та високомірна? Ти завжди думаєш лиш про гроші.  Завжди шукаєш в людях вигоду для себе, все це просто ілюзія яку я не помічала. Знаєш що в чому ти дійсно дуже здібна. Брехати і втиратися в довіру людям заради вигоди. І ти справжня сука!

— Іди до біса. - перебиваючи мене, випалила вона. Зібрала свої речі і вибігла з кафе.

— Що і треба було довести. Не даремно кажуть, « Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче».

Де були взагалі мої мізки? Що я повелась на дружбу з нею?