Літо сімнадцятого

Розділ 2: Дві гойдалки

Ноги тонули у піску, забиваючись крізь тканину всередину взуття. Крик дітей, що доносився здалеку, перебивав скрип гойдалки. Тієї самої, на якій качався невідомий парубок. Він не звертав уваги на Мішу, що стояв на вході у дитячий майданчик. Робив вигляд, що не помічав його, хоча було важко. Міша буквально свердлив його поглядом, наче якийсь експонат у музеї, від чого ставало трохи лячно. У вухах невідомого були впхнуті чорні, дротові навушники. Руки покоїлися в карманах яскравого, жовтого худі, із зеленими вставками на рукавах. Чорне, коротке волосся звідусіль стирчало, наче їх господар тільки що прокинувся.

Хлопець здавався Міші знайомим. Але де він міг його бачити, якщо приїхав декілька годин тому, і то з хати не вилазив? Може серед одних із зівак, які спостерігали за машиною, побачив, чи повз проїжджаючих людей на великах, які прямували в місто, помітив? Конкретної відповіді не було й не могло бути. Де він міг побачити цю людину, навіть не виходячи з хати? Ніде. От і він так подумав, дістаючи телефон, намагаючись знайти хоч якийсь інтернет, щоб запостити фото в стрічку інстаграму. Як би не крутився, як би не підіймав руки і не танцював з телефоном – усе було марно. Навіть сама галіма «єшка» не ловила в цій глухомані.

– Тут немає мобільного.

– Що? – Міша повернув голову в передбачуваному напрямку, звідки йшов тихий чоловічій бас. Ним був той хлопець на сусідній гойдалці. Він з цікавістю спостерігав за Мішею. На вустах грала легка, крива посмішка, в очах палав маленький, задирливий вогник.

– Тут, – трохи голосніше, – немає мобільного інтернету, можеш і не намагатися. Не вийде, – той тихо, ледь чутно, захихикав.

– Чорт. Взагалі немає?

– Взагалі, – відповів, і задумався. – Хоча, в магазині інтернет є, можна там посидіти, – додає, – Тільки в тітки Тамари пароль потрібно буде спитати.

– В кого? – Міша зачухав потилицю.

– Вона отам живе, – незнайомець тикнув великим пальцем в один із дворів, – ти її не знаєш?

– Ні. Я тут нікого не знаю.

– Приїжджий? – хлопець заусміхався, від чого спиною пройшло маленьке стадо мурах. – По тобі видно, мало хто в селі з фарбованим волоссям ходе, – він ще сильніше заусміхався, оголюючи зуби. У венах застигла кров, й розтікся страх. Тіло задубіло, руки не могли відпустити ланцюги, на яких висіла гойдалка, а тільки сильніше стискалися. Зіниці звузились, а волосся стало дибки. Капут. Невже його зараз поб'ють, задавався питанням. Не встиг він нормально роздивитися околиці, як на сільського бидлана натрапив. Пощастило, блін. За цих декілька секунд, що минули між фразами незнайомця, Міша встиг помолитися всім Богам – існуючим і ні, встиг вибачитися перед мамою, що так втік, попрощатися з друзями, які залишилися вдома, в рідному місті.