Літо сімнадцятого

Розділ 4: Музика і танці

До обумовленої зустрічі з Катею залишилося якихось пів години. З кожною хвилиною, що повільно наближалася до восьмої, його заполоняв легкий страх, який просочувався в кожен квадратний міліметр тіла. Він сидів у своїй тимчасовій кімнаті, у руках тримав телефон, грав у гру. Це хоч трохи, але відволікало. Посидівши ще декілька хвилин, Міша дуже неохоче встав із незастеленого розкладного ліжка, і почав збиратися. Йому дуже не хотілося знову зустрічатися з Катею. Вона для нього була якоюсь... дивною? Специфічною, як казав Андрій? Не важливо, але щось в ній відштовхувало, змушувало насторожуватися. «Може це мине?» – задумався він. Такі відчуття просто так не виникають, колись казала йому мати. І Михайло їй вірив.

Він тримав у обох руках по сорочці – чорну й синю, задумавшись, яка б підійшла під його білу футболку й сірі джинси. Важкий вибір, але, врешті решт, він обрав світло-сіре худі, яке пов'язав на плечах, і вийшов у веранду, де сиділи й розмовляли мати й баба.

– Я гуляти, – взуваючи сірі «Ванси», сказав Міша.

– І о котрій тебе чекати? – запитала мати, склавши руки на грудях.

– Не знаю.

– Щоб до дванадцятої був удома.

– Добре, – він вийшов. Сонце червоніло, підпалюючи обрій. Білосніжні хмари фарбувалися помаранчевою фарбою. Хвіртка протяжно заскрипіла; Міша вийшов на дорогу, і повільно покрокував до друга. Андрій сидів під двором на пошарпаній лавці. Чорна чуприна була неакуратно зачесана на бік.

– Привіт, – він підійшов ближче, й протягнув руку. Міша потиснув її, і хлопці рушили в сторону магазину.

До зустрічі було ще двадцять п'ять хвилин. Стояти біля магазину весь цей час вони не хотіли, тому пішли до школи, щоб хоч трохи згаяти час. Неподалік завернули у вулицю, й увійшли на дитячій майданчик. Під ногами провалювався вогкий пісок. Він не встиг ще повністю висохнути й оправитися після нічного дощу, від чого збивався у грудочки, залишаючи сліди від взуття. Вони сіли на жовтій лавці поряд з пісочницею, що стояла по праву сторону від високої арки входу. Андрій діловито закинув ногу на ногу, дивлячись на школу.

– Розкажи щось про Катю, – сказав Міша, відводячи погляд.

– Ну-у... – він замовчав, підбираючи влучні слова. – Вона... – намагався сказати Андрій, але знову замовчав. Вдалих слів не вдавалося знайти, щоб Міша не налякався і не передумав йти на побачення. – Добра, коли треба допоможе, – почав брехати. – Взагалі хороша дівчина. Звісно, є і свої мінуси, – він зам'явся, – але в кого їх немає? Ми ж люди. Нам це властиво, – він криво посміхнувся. Міша цього не помітив.