Як налаштувати розстроєне піаніно

Частина 1

"Ви прекрасна, як розстроєне піаніно".

***

Сукня кружляла у збитому ритмі вальсу, можна було сказати, що навіть не вальсу, а змішаній ліпнині, уривками та якимись загадковими, немов ритуальними рухами. 

Тривало це божевілля до тих пір, поки стомлені тіла не впали на софу геть без сил, приємно стомлені, спітнілі. Марево середньовічного балу зникло і розум неспішно став вертати замріяні думки назад у теперішнє.

Серце гуло і шалено калатало, пульс, певно, перевищив відмітку у сто ударів, дихання було доволі важким та уривчастим. Теплий літній вітерець дув у відчинену хвіртку і лише гомін птахів та вже стихле дихання порушувало ледь чутний стогін скрипки зі старого грамофону.

— Ти витоптала мені ноги, — з незадоволенням констатувала факт дівчина у тонкій лляній сукні, що сягала їй майже до литок.

— Вибач, я доволі погано знаюся на танцях, — тихим спокійним тоном відповіла жінка, мляво розстібаючи комір своєї сорочки.

— Щонайменше три дні...

Старша співбесідниця підперла рукою щоку, роздивляючись двох горобців на гілці. Вона майже не вслухувалася у слова юної особи, навпроти, витала у своїх думках, дуже далеко від цього місця.

Старий грамофон давно затих чи то його вимкнула дівчина в лляній сукні, та натомість музику платівки замінила гра старого розстроєного піаніно, яке вже давно ніхто не налаштовував. Ноти тріщали, були схожі чимось на звучання органу, мелодія, однаково, заколисувала і без того сонний розум жінки у ніжній шовковій сорочці та класичних брунатних штанах з підтяжками.

— Пропустила ноту у третьому такті, — зауважила старша співрозмовниця, не відриваючи погляду від літнього саду.

— Давно не грала, — знизала плечима дівчина, продовжуючи незграбно перебирати тонкими кистями по клавішах. Звучало це доволі невміло, але гарно.

— Ти прекрасна, як це піаніно, — майже беззвучно мовила жінка, дивлячись на дівчину спідлоба.

***

Маріанна або, як її ще звали друзі, Маріам, ходила до міської музичної школи. Завжди задумлива, трохи наче сумна, мовчазлива. Одяг її був випрасуваний та чистий, а волосся заплетене у дві тонкі коси, що ледь сягали грудей. Обличчя невиразне, в основному мало однакову емоцію, яку всі вважали кислою або серйозною, та насправді це була емоція повного спокою і відсторонення. Марі не любила посміхатися, яскраво виражати емоції; її не турбувала відсутність друзів, а спілкування вона знаходила у старих інструментах, що були трохи розстроєними. Дівчина ніколи не налаштовувала їх, але чомусь це не звучало потворно, навпаки трохи меланхолійно, ноти наче скрипіли від важкості, наповнюючи атмосферу тугою та меланхолією. Однак час від часу Маріанна повертала інструментам їх справжнє мелодійне звучання, хоч це бувало і доволі рідко. Скрипучий звук старого піаніно чи скрипки подобалися їй більше. 

 "Я шукаю свою мелодію", — відповідала Маріанн, кожен раз, коли її питали, чому вона грає переважно на розстроєних інструментах. 

Хтозна, що це значило, але безжиттєвий вираз обличчя дівчини відбивав усе бажання розпитувати.

"Дивачка", — було чутно перешіптування за її спиною. Люди завжди бояться того, що не розуміють.

Насупротив очікуванням батьків, дівчина так і не вступила ні в оркестр, ні в музичне училище. Замість цього вона розпочала кар'єру слідчої без вагомої на то причини: було це рішення свідомим, на емоціях чи якимось ще, ніхто не знав. Навіть сама піаністка часом не розуміла себе і своїх думок, просто робила все наперекір бажанням батьків, ніби намагаючись їх розізлити. 

Хоча батьки сприйняли це без особливої пристрасті, в цілому вони й самі були доволі суворими та критичними у вираженні емоцій. Вибір дівчини ніколи не піддавався обговоренню чи засудженню, але й сильної підтримки з батьківської сторони також не було. Іноді здавалося, що їх родина була наче штучною, несправжньою; яскрава порцелянова лялька у вітрині старого магазину.

Вже у навчальному закладі душевний стан дівчини погіршився настільки, що обличчя студентки було схоже на біле простирадло, а очі виглядали настільки неживими, ніби це був робот чи іграшка. Вона стала замкнутою, скутою у розмові, на лекціях відповідала сухо і монотонно.

Часом співкурсники навмисне намагалися зашкодити дівчині ні з того ні з сього: влаштовували підстави, псували особисті речі, одного разу ледь не побили її групою, але шокер та базові навички самозахисту дали фору дівчині.

Та навіть садна, синці й подряпини не змінили виразу обличчя "порцелянової лялечки", але іноді в очах можна було прочитати ненависть і злобу до одногрупників. Після тієї спроби заплямувати гордість дівчини, порушників строго покарали, і все знову вернулося до дрібних знущань та принижень.