Зірки

⭐

Скрип старої гойдалки. Нічна прохолода. Розсип зірок на небі, що складаються у сотні сузірь, аби тільки вміти їх розпізнавати. Можливо, цих зорей уже давно немає і він просто дивиться на їх світло. Хьонджин би теж хотів так. Існувати не тут і не зараз, припинити свою діяльність, стати далекою цяточкою у невагомості, якою люди все одно захоплюються. А ще дуже хотілося палити. Шарить по кишенях у пошуках запальнички. Не знаходить. Знову забув вдома.

Розчаровано відпихається ногою від землі, гойдалка видає ще більш протяжний скрип. Повертатись у квартиру і ходити туди-сюди не хочеться. Та ось Хван помічає хлопця, що йде зовсім поруч з дитячим майданчиком. Сподівається, що то не маніяк, хоча навіть якщо і так, може, він виявиться добрим і дасть прикурити перед смертю?

– Гей, ти там, у тебе немає запальнички? – кричить Хьонджин крізь темряву ночі, його майже не видно, світло ліхтарів ледь досягає гойдалки

Але Синмін його бачить і замість того, щоб проігнорувати, він підходить ближче.

– Ні, я не курю. Але у мене є цукерочки. Хочеш? – Кім простягає до нього пакет з різнокольоровими обгортками

Хьонджин перестає кататися, придивляється, а тоді кривить обличчя

– Та вони ж кислющі

– Нічого ти не розумієш. А як цигарки свої гіркі палити, то не кривишся – Синмін спирається на дерев'яну боковину, перекочує льодяник на язиці

– Добре – закочує очі й витягає навмання цукерку – Яблуко. Може і не так погано... А ти чого вночі на вулиці вештаєшся?

– Це ти у мене питаєш? – кидає на нього глузливий погляд – Та ось, солодкого захотілось

– О другій ночі?

– Не варто відмовляти собі у спонтанних бажаннях. А ти чого тут?

– Палю свої гіркі цигарки, дивлюсь на зорі, думаю думки

– Зорі – Кім дивиться на небо – І що ж у них цікавого?

– Хіба ми не схожі на них? Ми лише маленькі цяточки, як і вони, серед нам подібних. Зірки складаються в сузір'я, як і ми є частиною родини, компанії й всього іншого. Знаєш, що зірка вважається мертвою, бо атоми всередині неї більше не зливаються, щоб дати їй енергію. Тому вона ще існує, але вже не живе

– Звучить жахливо депресивно і занадто схоже на життя – Синмін тягнеться рукою до гойдалки – Хочеш, покатаю тебе?

– Так, будь ласка

– Але, незважаючи на все, зорі є вогниками, що освітлюють небо вночі. Вони манять до себе, бо є такими загадковими. Притягують погляд, змушують ставати дещо мрійливим. Та я більш віддаю перевагу сонцю, хоча це ж також зірка

Хьонджин усміхається, легенький вітерець плутає його волосся, обдає прохолодою шкіру, на губах присмак яблука з кислинкою, а не нікотин, у голові неочікувана ясність замість диму.

– Ми з тобою дві зірки, але такі різні

– Але все ще знаходимося в одній галактиці – Кім штовхає гойдалку сильніше, а Хван сміється

І чомусь вже не дратує її скрип і щось важке більше не давить зсередини, є тільки вони вдвох, нічне небо, невимушені розмови, думки, неозвучені вдень. Згодом вони міняються місцями і тепер Хьонджин гойдає Синміна. Кім верещить, що не треба так високо.

– Невже той, хто любить сонце, не хоче зробити "сонечко"? – але зупиняється, гойдалка такого може не витримати

Разом вони з'їдають півкулька цукерок і залишаються аж до світанку, до часу поки ще одна зоря не з'являється на горизонті. Але Хван дивиться не туди, а на Синміна у золотих променях. Йому дійсно пасує сонце. Хьонджин обіцяє принести йому ще цієї кислої хімії, якщо Кім прийде ще раз. Синмін каже, що прийде, якщо Хван знову забуде запальничку.