Мій варвар

Розділ 8

ХАРЛОУ

Коли ми залишаємо нашу печеру на узбережжі, мені просто хочеться заплакати. Протягом минулого року я була там така щаслива, і я відчуваю себе вдома там більше, ніж в племінних печерах, куди ми повертаємось. Я відчуваю вину за те, що нам довелося прийняти це рішення, бо ми повинні були прийняти його через зраду мого тіла.

Якщо бути ще чесною з собою, то маленька, тривожна частина мене думає чи не з'явилася знову пухлина головного мозку. Можливо, мій кхай вже не в силі витримувати напруження, щоб протистояти їй, і тому вона повернулася, і саме через це мені так погано. Я не розповідаю про це ні Руху , ні Ліз , ні Рáхошу. Можливо, виявиться, що все це дурниця, і нічого такого немає, але Рух буде нескінченно переживати. Моє виснаження і слабкість просто можуть бути якось пов'язані з дитиною.

Але я все одно дуже хвилююся.

Перехід пішки важкий. Рух не дозволяє мені нести свій мішок, стверджуючи, що для нього він нічого не важить. Він просто піднімає його на свої плечі, додавши до своєї власної великої ноші. А я? Я ледве можу підняти ноги, щоб надіти снігоступи. Думка про те, що наступні три дні треба йти пішки, здається неможливою задачею, особливо враховуючи нескінченну енергію Ліз. Будучи більш вагітною, ніж я, вона не відстає від чоловіків і навіть час від часу вибігає вперед, щоб вивчати сліди (від чого Рáхош сходить з розуму та починає перебільшувати з турботою). Рух бере мене за руку, і коли він поруч, я відчуваю себе менш зруйнованою.

Але невдовзі мене пронизує нестерпний біль у спині, живіт болить, і далі вже я не можу йти. Судячи з розташуванням подвійних сонць на молочно-білому небі, – ще навіть не полудень.

Мені доведеться справлятися з цим ще цілі три дні. По моїх щоках починають котитися сльози від безнадії, і мені так і хочеться впертися ногами в землю та сказати їм, щоб йшли далі без мене. Шлях попереду нерівний і горбистий, і стане тільки гірше, бо ми піднімаємось в гори, замість того, щоб спускатись з них.

Роблячи крок за кроком, я незграбно спотикаюся в снігу, і Рух одразу ж підлітає до мене та хапає мене за лікті.

— Ти в порядку?

— Просто втомилася, — визнаю я. — Ми можемо зробити перерву?

Ліз з Рáхошем чекають нас попереду, і я, звісно, помічаю погляди, якими вони обмінюються. Мені плювати. Без відпочинку я не зможу навіть кроку ступити. Мені здається, що моя спина це одна хвора маса м'язів.