Шляхи до серця

Розділ 1

Чоловік середнього віку відкинувся на спинку крісла, втомлено потираючи перенісся. Темне, але вже посивіле на скронях волосся довгими хвилями падало на плечі й спину. Воно було зібрано у високий хвіст, який вже трохи розстріпався. Одягнений він був у недешевий костюм, на плечі був накинутий білий халат: очевидно, частина спеціальної форми. На столі перед ним лежала тека з документами, навколо стояли різні дрібнички: сувеніри, які зазвичай комусь дарують, не переймаючись їхньою користю. В око одразу впадала різьблена скринька, яка зазвичай була зачинена. Проте цього разу можна було побачити її вміст: досить дорогі елітні сигари.
Чоловік повернув голову до вікна, спостерігаючи за пофарбованим у помаранчеві кольори заходу небо. Він узяв до рук смартфон і довго крутив його в долонях, роздумуючи про щось. Нарешті прийнявши рішення, він розблокував телефон і подзвонив за номером «слідчий Чхве Мінкі». За кілька секунд з того боку роздався чоловічий голос:
— Чхве Мінкі слухає.
— Добрий день, пане Мінкі. Це Мирослав Коваленко, компанія «Білостеп», — сказав чоловік.
Голос його співрозмовника став явно доброзичливішим, позбавився своєї сталевої нотки:
— А, так... Справа про зникнення.
— Так-так, зникнення двох жінок.
— Що Ви хотіли мені сказати?
— Вдалося підібрати код до електронних замків кабінетів пані Катарини та Адріани. Ваші колеги можуть під'їхати та оглянути приміщення.
Слідчий тяжко зітхнув:
— Сьогодні вже не зможу. Завтра зранку приїду разом із криміналістами. Видайте розпорядження, щоб ніхто не заходив усередину до того моменту.
— Так, звісно. Чекатиму на Вас завтра зранку.
— До зустрічі.
— До зустрічі.
Закінчивши розмову, Мирослав поклав телефон на стіл та дістав зі скриньки сигару. В окремому відділенні скрині лежала спеціальна гільйотинка, якою чоловік відсік кінчик сигари, потім дістав з кишені запальничку й нарешті зробив таку довгоочікувану затяжку. Він огледів свій кабінет: сірувато-білі стіни, чорні шафки й панорамні вікна, частково закриті темно-синіми шторами. Мирослав роздумував над тим, щоб зробити тут невелику перестановку. Можливо, варто було б додати більше яскравих елементів до інтер'єру?
До кабінету постукали. Чоловік загасив сигару  в попільничку, і дозволив увійти його відвідувачу. Це виявився вже немолодий чоловік, проте досить бадьорий. Він підійшов до столу Мирослава й віддав йому планшет, який приніс із собою.
— Пане Мирославе, на Вас чекають кандидати на посаду молодшого наукового співробітника. Вони в третій залі на сьомому поверсі.
— Це їхні резюме? — чоловік прогортав файл, відкритий на планшеті.
— Так. Я попросив їх зачекати, тож поки можете ознайомитися.
— Немає потреби, розберемося на місці. Ходімо, — Мирослав поправив волосся й піднявся з-за столу. — Не варто змушувати людей чекати, вони й так тут увесь день провели.
Чоловік усміхнувся. Білий халат він залишив у шафі й вийшов разом із секретарем.
У залі сиділо четверо з п'яти кандидатів. З них було троє чоловіків та одна жінка. Усі вони мали кілька характерних рис: досить простий одяг, у двох з них були наявні окуляри, спина згорблена, що є певним індикатором їхньої професії: працювати доводиться багато й у не найзручніших позах.
Побачивши директора, кандидати майже в один голос привітались. Мирослав зупинився через пару метрів від дверей і звірився із даними на планшеті. Секретар пройшов далі, до столу, на якому лежали друковані варіанти резюме.
— Тут не вистачає ще одної кандидатки. Вона вийшла? — Мирослав подивився на чотирьох можливих працівників, очікуючи відповіді.
— Так. Сказала, що на перекур, — відповів один із чоловіків.
— Гм... — протягнув директор, задумавшись, чи варто взяти до уваги таку поведінку кандидатки.
— Добрий вечір, — роздався голос позаду чоловіка разом із цокотом підборів.
— Добрий, — Мирослав обернувся.
Перед ним стояла досить висока темноволоса жінка, що чоловікові навіть довелося відступити на крок, аби уважніше роздивитися її. На відміну від інших кандидатів, вона була вдягнена досить багато. Здається, Мирослав бачив її блузку на сайті Gucci...
— Так, ця блузка від Gucci, — жінка усміхнулася. — Чоботи Balenciaga, сумка теж. Брюки купувала ТРЦ, а от щодо піджака не підкажу, я позичила його з батькової шафи. Тепер ми можемо перейти до співбесіди чи можливо, Вам цікавий бренд моєї спідньої білизни?
Мирослав насилу натягнув на обличчя привітну усмішку:
— Прошу, сідайте.
Жінка самовдоволено хмикнула й пройшла до дивану, де сиділи всі кандидати. Вона дуже виділялася на фоні інших і не тільки зовнішньо. У ній відчувався певний стержень, непохитна впевненість у собі та своїх діях. Ця жінка була явно з тих, хто знає, чого вона варта. Дивним було тільки те, що вона обрала саме цю вакансію. Хіба жінка з блузкою Gucci та сумкою Balenciaga варта посади молодшого наукового співробітника?
Мирослава сів у крісло навпроти кандидатів, гортаючи їхні резюме. Знайшовши те, яке його цікавило найбільше, чоловік розпочав:
— Що ж, оскільки пані Єлизавета Терен запізнилася, що думаєте щодо того, аби почати нашу співбесіду саме з Вас? — чоловік подивився на жінку, з обличчя якої не зникала усмішка.
— Не маю заперечень.
Директор догортав її резюме, і випрямився, готовий до розмови.
— Отже, пані Єлизавето, мене звати Мирослав Коваленко, я наразі виконуючий обов'язки директора компанії «Білостеп». Ознайомившись із Вашим резюме, я помітив, що Ви навчались за кордоном.
— Так, у Франції.
— Чому Ви обрали саме нашу компанію і саме цю посаду?
— Це може прозвучати дивно, проте працювати тут — моя мрія. Мої батьки володіють приватною клінікою, тож я дотична до цієї теми , і спостерігала, як «Білостеп» свого часу дуже стрімко увірвались на український та європейський ринок медичного обладнання. Це стало для мене натхненням, і саме тому я отримала свою спеціальність. Бути частиною, навіть найдрібнішою, у створенні прогресивних технологій у даній сфері для мене було б великою честю.
— І справді, я не очікував почути таку історію, — Мирослав широко усміхнувся. — Проте можливість працювати із нашим обладнанням у Вас була б і в клініці Вашого батька.
— Погодьтеся, це зовсім не ті відчуття. Це як бути заступником директора: ніби й бачиш ту роботу, і навіть дотичний до неї, проте зовсім не те, ніж самостійно сидіти в директорському кріслі, — усмішкою Єлизавети пробігли підступні нотки: так, ніби вона на щось натякала.
Мирослав зітхнув, розуміючи, що жінка розуміє, із ким розмовляє, проте навряд слідкує за словами. Вона ніби намагалась порушити чітко вибудовану ієрархію, застрибнувши з самого низу до трону. Це було...інтригуюче.
— Чому Ви вважаєте, що ми маємо взяти на цю посаду саме Вас?
— Бо я достатньо компетентна для цієї посади, навіть занадто. Я знаю історію вашої компанії, добре знайома із вашим обладнанням і вашою стратегією розвитку. Я маю знання, які можуть стати в нагоді компанії, і також готова розвиватися в ногу із нею.
Мирослав зробив собі кілька поміток в планшеті.
— Дякую, пані Єлизавето. У мене більше немає питань. Можете бути вільні. Певно, Ви втомилися за сьогоднішній день.
— Дякую, проте я б залишилася, з Вашого дозволу. Мені цікаво з ким я маю честь конкурувати в перегонах на цю посаду.
— Ваша ласка, — директор знизав плечима і продовжив свою розмову із іншими кандидатами.
Єлизавета уважно придивлялась до кожного кандидата, слухала їхні відповіді на запитання Мирослава. Вона оцінювала їх, і з кожною розмовою усе більше впевнювалась у своїй беззаперечній перемозі в битві за цю посаду. Проте не тільки це її цікавило: жінка оцінювала і свого потенційного начальника. Питання, які він ставив, як він їх формулював, з якою інтонацією — це все цікавило Єлизавету. Їй було цікаво, що ховається за доброзичливою усмішкою.
Співбесіда з кандидатами тривала близько години. Взявши приклад із Терен, усі інші теж залишилися до кінця співбесіди.
— Що ж, я вдячний Вам за розмову і за витрачений Вами час. Я маю кілька думок, проте необхідно зважено прийняти рішення. Вам передзвонять з компанії із результатами вашої співбесіди. Сподіваюсь на розуміння.
Кандидати ввічливо подякували директору й покинули залу. Проте Єлизавета залишилася сидіти, уважно спостерігаючи за діями чоловіка. Секретар був певною мірою спантеличений її поведінкою, тож Мирослав попросив його також покинути залу, віддаючи планшет. Він підійшов до жінки, сідаючи поряд із нею на диван, проте тримаючи відповідну дистанцію.
— У Вас залишилися якісь питання?
Жінка задумалася, підбираючи правильні слова:
— Дещо... Особисте, — вона із викликом подивилася на чоловіка.
— Якщо я можу Вам допомогти, прошу... — Мирослав був певною мірою спантеличений.
— Я чула про справу зникнення Катарини Баранець та Адріани Лихо. Не хотіла говорити про це в присутності інших кандидатів, проте, чи можливо, що їхнє зникнення пов'язано із компанією?
— Вас це непокоїть?
Єлизавета сумно усміхнулася.
— Певною мірою. Не поспішаю помирати.
— Маючи свій бізнес, Ви завжди ризикуєте. Думаю, Ви розумієте це. Проте я можу Вас запевнити, — Мирослав обережно поклав руку на плече жінки, — тут Ви будете в безпеці. У крайньому випадку, Ви завжди можете розраховувати на мене.
Усмішка Терен помітно повеселішала.
— Дякую. Матиму на увазі, — Єлизавета підвелася. — До побачення.
Чоловік усміхнувся:
— До побачення, пані Єлизавето.