- Що робиш?
Раптово. Звітки?! Хто?!
Повз пролетіла мильна кулька. Вона привернула увагу своїм блиском. Лілея хутко повернула голову, стаючи на ноги.
- Хто ти? Звідки!
- Хах, а ти? Взагаліто це ти в лісі, а не я в селі.
Ще одна мильна кулька. Наче перла. Звідки вона летить?
- Ти де?" твердо сказала дівка. Під ногою заскрипіла дощечка.
- Ну, якщо повернешся то побачиш. Якщо ти, аж так хочеш.
Поривчастий рух на сто вісімдесят. Мильна кулька прилетіла в лице. Третя. Лущиться об ніс, та пирскає мильним розщином.
- Ауч, пече!.." Лілія повернулась знову до води і почала вмиватись. Очі ну дуже пекло від мила. Заду почався чоловічий сміх.
- Пх, ой, леле! Обережніше, мала
- Сам ти, "обережніше".
Не встиг і слова мовити, як вода вже була і на парубку. Сміх наче звіночки - дівчачий. І вже незрозуміло очі в обох червоні від води чи сміху.
Година. Одна, друга. Тепло, й затишно. Затягує наче трясовина до себе. Ці двоє вже йшли галявиною. Промінь сонця, ще трохи, ледве-ледве і вигляне світло, з-за пагорба. Наче завжди знав цю людину. Розмова приємна, та цікава. Незавжди є можливість вести таку бесіду. Стоп. Людину? А чи людина він?...
- Так, як кажеш тебе звати? Спілкуємося довго, а я навіть імені незнаю
- Ась? А, ім'я. Перелесник мене звати. А тебе Лілея?
- Звідки?" записник з вруки випав, від здивування. А точно, на перщій же сторінці підписала...
Рука тягнеця до записника. Пече. Прямо дуже. Наче борщовик оппік.
- Ти як? Вибач, я не хтів. Не можна до мене доторкатись.
Гілки били по обличчу. Дихання - збите. Зараз виплюну легені. В горлі слина висохла...
- Ліля-я! Що ж ти розгублена сьогодні! Нічого нормально, як не могла зробити, так і зараз не можеш. Ти диви. Не руки, а дірки. Ну, що там в тебе.
Мозоль на руці, надулась. Біль від тримання в рукаж будь-чого відчувався на кінчикаж пальців і відлунював по руці. Очі - червоні.
- Вибачте..
- А менше млаювати треба! Десь в тиху робиш. Небуло б тоді мозоль. Гаєш час куди неслід!
"Так.. малювала. Життя нетаке довге, щоб творити те що любиш."
Наче золото, виблискували кучері. Білосніжна шкіра та біла сорочка по коліна. На містку сиділа дівчина. Це вона, Лілея. Вона - яка ходила кожен ранок, майже ніч, до лісу. Вона - яка створювала дивовижні картини. Ні - ілюзії, які тільки можна уявити. Зображала в свому маленькому записнику. І ховала в дупло біля колоди. Голос її, як дзвіночки. Співав дуетом солов'ю.
В мене була соломинка з очерету, й мило. Ой, як вона злякалась, почувши мій голос. Я недуже хотів, щоб в неї пекло очі. Але ж я не винен, що мильна кулька, яку я пустив прелетіла їй в обличча. Вона, як почне шпувати в мене водою, після. Так що все порівну).
Вона така маленька. Можна зламати однією рукою. Хочеться її вберегти. На нозі синьо-жовта пляма. Велика. Їй не личить це. Їй не личить і брехня. Лілея не сказала звідки. Точніше звідки насправді. "- Впала, та й усе".
Цікаво. Цікаво з нею розмовляти. Книги, легенди, байки. Пригоди, історії з життя.
Коштовність серед сорок. Біла, світла, трошки буйна, але не зламана. Лілія.
