Шляхи до серця

Розділ 3

Біля стійки стояла дівчина середнього зросту із каштановим волоссям та трохи схвильованим виразом обличчя. Вона чекала, коли адміністраторка додзвониться до головного лікаря. За кілька хвилин та нарешті поклала слухавку і звернулась до відвідувачки:
— Пані Сейліно, можете почекати тут, — адміністраторка вказала рукою на дивани позаду дівчини. — Головний лікар скоро підійде до Вас.
— Дякую, — усміхнулася відвідувачка й пройшла до кутка очікування.
Дівчину звали Сейліна Поліщук, вона була випускницею медичного університету й прийшла до лікарні «Білостеп» на інтернатуру. Насправді потрапити сюди для неї було несподіванкою: вона навіть не розглядала клініки подібного рівня. Однак «Білостеп» самі запросили її для проходження інтернатури. Очевидно, лікарня була досить молода, тож вони потребували нових кадрів. Маючи досить високі оцінки й зацікавленість у роботі безпосередньо із хірургією та протезуванням, Сейліна без роздумів погодилася на цю пропозицію.
Незабаром до неї підійшов чоловік середніх років у білому халаті, привітно усміхаючись.
— Добрий день, Сейліно. Я Ігор Іванович, головний лікар. Ви прийшли до нас на інтернатуру, правильно?
Поліщук миттю підірвалась з дивану, витягаючи з сумки теку з усіма потрібними документами.
— Добрий день, так. Мені прийшов лист із запрошенням. Усі документи тут, — вона простягнула теку Ігорю Івановичу.
Чоловік взяв до рук документи й вказав рукою в сторону коридора, з якого він прийшов:
— Ходімо до мого кабінету, я введу Вас у курс справ.
Дівчина слухняно послідувала за головним лікарем. Вона провела день, спілкуючись із персоналом і оглядаючи лікарню. В якості керівника до неї призначили одного з хірургів, з яким Сейліна й провела увесь день.
Цікавість та природна допитливість змусили дівчину залишитися в лікарні до пізнього вечора, а коли вже всі розійшлися, вона прогулялася територією, не помітивши, як дійшла до головної будівлі компанії. Хмарочос виглядав вражаюче, білий фасад ніби світився зсередини. Сейліна пройшла навколо будівлі, що зайняло в неї не менше десяти хвилин. Дійшовши до головного входу, вона помітила жіночий силует біля вуличної попільнички. Було вже темно, тож жінка не могла розгледіти Поліщук за рогом. Подумавши, дівчина все ж вирішила підійти до жінки, проте неочікувано побачила, як хтось напав на неї ззаду. Злякавшись, Сейліна сховалася за рогом. Через хвилину вона визирнула зі свого укриття: ані жінки, ані нападника вже не було.
«Може треба було втрутитися?» — подумала дівчина, проте це вже було марно. Вона забігла всередину будівлі, шукаючи охоронця. Той якраз йшов з туалету, втомлено потираючи очі. Він здивовано подивився на дівчину, яка з'явилася ніби нізвідки.
— Можу чимось допомогти? — спитав охоронець.
— Там щойно напали на жінку, що палила біля входу. А тепер ані її, ані нападника немає. Треба зателефонувати в поліцію.
Охоронець здригнувся.
— Як напали? Щойно ж тут була, — він підбіг до виходу, виглядаючи жінку у вікні, потім глянув на стійку адміністратора, де досі стояв пакет із їжею. — Чорт забирай.
Охоронець підійшов до свого столу і подзвонив за корпоративним номером. З того боку роздався втомлений і певною мірою роздратований чоловічий голос:
— Я ж просив мене не турбувати, що сталося?
— Мирославе Валерійовичу, на жінку з п'ятого поверху напали, поки я той-во...по нужді ходив. Тут дівчина прийшла, сказала, що бачила. Каже, що треба в поліцію дзвонити.
— Очевидно, що треба дзвонити в поліцію! — закричав Мирослав так, що навіть Сейліна його почула. — Я сам зателефоную. А ти скажи тій дівчині, нехай почекає на мене, зараз спущусь.
Спантеличений та присоромлений тоном директора, охоронець подивився на дівчину.
— Почекайте, будь ласка, зараз директор спуститься і викличе поліцію, — охоронець сів на стілець, ще раз глянувши у вікно, намагаючись упевнитися, що жінки там точно немає.
Сейліна підійшла до нього.
— Можливо Ви можете подивитися записи з камер? — спитала вона.
— Камери? — розгублено спитав охоронець, а потім стукнув себе рукою по лобу: — Точно, камери!
Чоловік пожвавішав та почав клацати щось на клавіатурі комп'ютера. За хвилину він вивів на екран записи з камер десятихвилинної давності. На запису було видно, як Єлизавета палить цигарку, а за мить до неї ззаду підкрадається силует у чорній куртці й у капюшоні та, приспавши її чимось, відтягує назад, у сліпу зону камер.
У цей момент двері ліфту відчинились й звідти вибіг занепокоєний Мирослав. Він виглядав дуже втомлено, і явно поспішав: його одяг був помітно зім'ятий і місцями перекручений, як це зазвичай буває, коли довго працюєш. Чоловік підбіг до столу охоронця, окинувши того розлюченим поглядом, а потім подивився на Сейліну.
— Я вже викликав поліцію. Можете розповісти, що Ви бачили?
— Так, звісно, — кивнула дівчина. — Але для початку я б хотіла, щоб Ви глянули записи з камер, тут видно, як жінку викрадають.
Мирослав підійшов до охоронця, ставши між ним та Сейліною, і поклав руку на плече чоловіка. Той увесь застиг від доторку директора, ніби в очікуванні своєї страти. Мирослав стиснув долоню на його плечі і  нахилився, тихо промовивши:
— Із завтрашнього дня ти тут не працюєш. Зрозумів?
Охоронець мовчки кивнув і промотав записи знову до моменту нападу на Єлизавету. Директор попросив зупинити на моменті, коли  було видно силует викрадача. Уважно придивишись, він сказав:
— Здається, це жінка. Зробіть копію запису, віддасте поліції, — чоловік повернувся до Сейліни. — Тож, що Ви бачили, пані... Ах, вибачте, я забув спитати Ваше ім'я. Мене звати Мирослав, я виконуючий обов'язки директора «Білостепу».
— Мене звати Сейліна, я інтерн у Вашій лікарні.  Я прогулювалася територією і дійшла до цієї будівлі. З-за рогу побачила, як на жінку біля входу напали. Злякалася, тому нічого не змогла зробити... — дівчина присоромлено зім'яла поділ своєї спідниці.
— Це нормально, що Ви злякалися. Невідомо, чи не зробив би нападник щось із Вами. Дякую за те, що повідомили, а то я не знаю, — директор кинув погляд на охоронця, — чи дізналися б ми взагалі про це.
— Можна задати питання?
— Звісно.
— Ви так переймаєтеся за цю співробітницю... Але тут, — дівчина кивнула в сторону електронної навігації поверхами, — написано, що на її поверсі працюють лише молодші наукові співробітники. Їх сотні, тож навіть охоронець не знає її імені.
— Вам це дивно?
— Так.
Мирослав усміхнувся.
— Я переймаюся за безпеку своїх співробітників, і певною мірою теж несу відповідальність за те, що сталося.
— Он як... Але не прийміть за грубість, проте начальники зазвичай так переймаються за підлеглих з трохи інших причин.
— Ви на щось натякаєте? — чоловік вигнув брову.
— Ні. Щоб на щось натякати, це має бути моєю справою.
— Сказати чесно, цю співробітницю й справді можна назвати...особливою, — Мирослав усміхнувся й підійшов до виходу, помітивши, що поліцейська машина вже зупинилася у дворі. Усередину зайшов молодий високий чоловік років тридцяти. Він мав азійську зовнішність. Його темне, середньої довжини волосся було зібране у напів хвіст, аби не лізло в очі. Він одразу помітив Мирослава й підійшов до нього.
— Добрий вечір, пане Мирославе.
— Добрий вечір, пане Мінкі. Вибачте, що потурбував, хоч, можливо, це і не стосується справи Адріани і Катарини.
— Нічого страшного, зрештою, це теж моя робота. Розкажіть детальніше, що сталося.
— Давайте покажу Вам записи з камер, — чоловіки підійшли до столу охоронця і той увімкнув запис викрадення.
— Я припускаю, що викрадачем була жінка. Статура досить міцна, проте деякі риси жіночої фігури можна прослідкувати.
Мінкі усміхнувся.
— То Ви теж можете працювати слідчим.
— Залишу це Вам, — Мирослав усміхнувся у відповідь.
— Дякую, а то не дуже хочеться стати безробітним, — чоловік подивився на Сейліну, що стояла трохи осторонь. — А це хто?
— Свідок. Вона повідомила нас про те, що сталося. Але нічого особливого не бачила.
— Он як... Добре, покажіть мені місце, де сталося викрадення.
— Добре, прошу, — Мирослав указав рукою на вихід, пропускаючи слідчого вперед.