Шляхи до серця

Розділ 4

Олександра відступила назад, явно не маючи бажання брати участь у розмовах із поліцією. На її плече лягла рука. Над самим вухом роздалося:
— Краще залишайся тут. Я розберуся, — Єлизавета змусила жінку відійти на кілька кроків назад.
— І як ти збираєшся розбиратися із поліцією? — Павло скептично схрестив руки на грудях: він явно був ображений тим, що йому не дають виконувати його роботу.
— Якщо тут поліція, то це значить, що хтось заявив про моє викрадення. Найімовірніше, це був Мирослав. А якщо це був Мирослав, то він напевно телефонував своєму знайомому слідчому. І так вже сталося, що цього слідчого знаю і я, — усміхнулася Терен.
— Тоді удачі, а я додому, вчора там котлетки насмажив, — усміхнувся юрист.
— Кого ще там смажили: котлетки чи тебе, — засміялась жінка.
— До речі, вчора увечері тато їздив кудись. Повернувся лише сьогодні вдень, — Ян покосився на Павла. — Гарні котлетки з тебе вийшли, Павле?
Стельмах відвернувся:
— Ото напридумують собі, а ти потім стій за них червоній, — він дістав з кишені пачку цигарок й запалив, відходячи в кут. — Олександро, ти теж ходи сюди, нехай ті розумники самі розбираються.
Косач трохи подумала й прийняла пропозицію Павла, ставши за спинами Овсієнка та Терен. Подивившись на них, Ян теж відступив на пару кроків. Єлизавета зітхнула й нарешті вирішила огледітись. Вони знаходилися в якомусь гаражі. Судячи з того, як швидко їх знайшла поліція, він знаходився недалеко від «Білостепу». Навколо були різні малопрактичні речі, які зазвичай залишають в гаражі на десятки років, допоки вони не стануть настільки непотрібними, щоб їх викинути.
Ворота гаражу смикнули ззовні. Ян здригнувся від різкого звуку. Почувся грубий чоловічий тон:
— Відчиняйте! Я знаю, що ви там!
Єлизавета подивилася на людей за своєю спиною, які очевидно не збиралися нічого робити. Похитавши головою, вона підійшла до воріт й відчинила їх. Не очікуючи, що вони настільки хиткі, жінка отримала залізним кутом по лобу й ледве не впала. Слідчий встиг зреагувати й притримати її.
— Ти в порядку? — Мінкі подивився на її рану на лобі, що починала кровоточити.
— Так і думала, що це ти, Міне, — Єлизавета подивилася на чоловіка. — Все добре, я трошки не звикла мати справу з такими старими конструкціями.
Мінкі відпустив жінку. Вона потерла лоба, й позаду неї роздався смішок. Слідчий подивився на інших присутніх. Ян прикривав обличчя рукою, сміючись з незграбності Єлизавети, Павло також стояв, ледве стримуючи усмішку, а Олександра трохи розгублено дивилася то на чоловіків, то на Мінкі.
— Вони тебе викрали? — Чхве зробив крок уперед, закриваючи собою Терен й дістаючи зброю.
— Щодо цього я хотіла б поговорити, — Єлизавета торкнулась плеча чоловіка. — Справа в тому, що сталося певне непорозуміння.
Слідчий ще раз глянув на компанію в кутку гаражу. Виглядали вони досить безпечно: хоч Ян і Олександра мали досить спортивну статуру, внутрішнє професійне чуття підказувало, що вони б і мухи не образили. А знаючи Єлизавету... То це вони скоріше були б в її полоні. Це ще більше заплутало Мінкі, тож він поклав пістолет назад до кобури й подивився на Терен.
— Прошу пояснень. Дуже детальних.