Ціле

2* Та ти вчасно Риська

Переді мною розкривається коридор, що починає заростати лозою, гілками дерев та різнокольоровими квітами. Перетворюватись на очах. Зелені та сині відтінки переплітаються з темними тонами. Створюючи глибоку, та загадкову атмосферу.

На початку коридору в темряві, я відчуваю прохолоду."Що мене чекає там?" відлунням лунало в голові. Лоза, що повзе вздовж стін коридору, створювала враження, ніби вона має свої власні плани та таємниці. Дивакувато. Навіть страхітдиво. Але, що в цьому місці піддається логіці?

Поступово, я проходжу все глибше та глибше в коридор. Де мене вітають різні види дерев. Вони вкриті густими гілками та листям. Різні.  Кожне дерево має свою власну особливість та красу, що збігається з загальною атмосферою. Помічала сама для себе я. Навіщо?
Через довгий час з потемнілого неба, в нічному світлі, починають з'являтися світлячки. Ці маленькі творіння створюють трохи теплішу атмосферу, яка заповнює коридор.
Я відчуваю, ніби рухаюсь по молочному шляху, що світиться на моїй дорозі.
Світлячків було небагато, але достатньо для бачення дроги. Що не скажеш про нормальну дорогу та стіни.

Кожен крок пропитував емоціями, створюючи дискомфорт. Хоча коридор може виглядати загрозливим та таємничим. Я відчуваю. Кожне дерево. Кожна лоза та квітка, що зустрічаються на моєму шляху - наповнені силою та могутністю. До кожної душі, яка проходить цим коридором доходять саме ці почуття. Бо сила тут наче вросла в стіни, яких вже не було видно.

Задивившись углиб коридору, вона помітила яскраве мерехтіння, що виходило з-за заростей. Підійшовши трохи ближче, стає видно якийсь "занавіс" з ліан. І, підбита цікавістю, розсунула рукою і відкриваючи собі дорогу. Інакший. Інакший світ, ніж який бачила до цього.

Шум. Перше на, що звертаєш увагу.  Обличчя її засліпило світлом. Який складалося з синіх, фіолетових та жовтоватих відтінків. Але вже почала формуватися чудова картинка.

Літаючі світлячки різних кольорів, як герлянда оживляли темряву. Зеленувато-сині гілки дерев плелися як арки навкруги. Ніби вони хотіли огорнути всіх відвідувачів своєю природною красою. Легкі баси, звук гітари й купа голосів. Іздалеку можна було помітити деякі мішки, на яких сиділи люди.

А далі – перехрестя, яке давало відчуття вільного вибору. Музика була живою. Допомагала заглибитись ще більше у цей чудовий світ. Все це формувало щось на зразок нори-гуртожитку, або ж клубу.
Не знаючи як, але вона відчула, що це – її місце, тут і зараз їй раптово стало комфортно. Хоча можливо це так спрацювало, після довгого до тремтіння тихохо та пустого коридору.

Люди, що сиділи на гілках дерев, мішках, чи ті які просто стояли виглядали ну дуже різноманітно, та контрасно: Прядки волосся з бусинами, чокери та довгі ціпки. Одяг в кожного був різний. Як в хлопців так і дівчат.

Зробивши пару кроків вперед, звикаючи до світла розумієш, що його не так багато.

Декілька людей повернулися в бік кароокої, явно не дуже радо.
Очі було дивилися зацікавлені, при цьому негодуючі. Наче їм запропонували щось не гідне уваги, а відмовитися не можна.
Але, як дивно не було, ніхто не підходив.

Орися стояла нерухомо коли десь зверху пролунав голос.

- От кого нам Луна підкинула!

Голос був роздратованим, але скоріш всього не до Орисі а до Луни. Мабуть таке часто?

- Да-уш, її "подарунки" коштують купи нервових клітин. Хоча цей досить оригінальний.

Цей голос був вже жіночий, і знизу. Він глузував, але дівчина вирішила промовчати. Вона втомилась, була в повному шоці та не мала сил чвиркати отрутою. Злоба трохи виглянула всередині, та не більше.

- Тобі прямо і наліво.

- Рей ти на це раз.

Хлопець, що притулився до зеленого листя дерева, здався непорушним, майже кам'яним. Його бронзові кучері вільно розкидалися по плечах, як рослинні лози, а стакан іскристого напою тримався в його руці з неймовірною легкістю.

Його вид був вільним і безтурботним, як вітер, що ледь лоскоче зелені листя. Рись, що спостерігала за ним. Надиво для себе вона сама стає спокійнішою від присутності. Чи то погляду парубка. Неворожнечого. 

Хлопець вільно закотив свої очі, від почутого, і його витончена постава ще більше злегка підтягнулася до вершини дерева.

Але тоді, раптом, хлопець зняв свої ноги з гілок і злегка відштовхнувся, граційно сівши на іншу гілку. Його рухи були такі розкуті, ніби він займався легкою гімнастикою.

Рись підступила ближче до нього.

- Підкинули тебе... Йдеш?

Кивок. Корені дерев не давали вільного руху. Що безумовно бісило.

- Давай швидше.

Він трохи посміхнувся, явно сміючись надімною. Взявши мене за лікоть він повів мене в бік перехрестя. І раптом її наче штовхнули зі всієї сили до якоїсь кімнати .

- Дідько! Та хай йому повітря поперек горла стане! " Бурчала новонароджена Рись, яка втратила рівновагу та впала. 

- Ох які афоризми лунають! Що-ш ти забула тут Манюнь? "Тихо лунав голос.

Точніше новий голос. Дзвінкий та задористий.