Шляхи до серця

Розділ 11

Мирослав підійшов до кабінету. Секретар сказав йому, що всередині на нього чекає Єлизавета Терен. Він вже хотів було насварити чоловіка за те, що він пускає до його кабінету сторонніх, але потім згадав, що із характером жінки вона б того худенького сивого секретаря сходами спустила. Тож він поспішив до свого робочого місця.

Єлизавета сиділа в кріслі Коваленка, закинувши ноги на стільницю і тримаючи в руках мініатюрну піраміду: один із абсолютно непотрібних сувенірів зі столу директора. Побачивши, що Мирослав зайшов до кабінету, вона підняла на нього очі й усміхнулася.

— Цікава штучка, з Єгипту?

Погляд Коваленка з усіх сил намагався приховати роздратування.

— Лізо, це моє крісло, — чоловік усміхнувся.

— А, точно, — Терен швидко опустила ноги й піднялася з місця, усе ще розглядаючи піраміду. — Прошу.

Вона пройшла кілька кроків, обійшовши стіл та поклавши сувенір на його законне місце.

— У тебе тут багато таких дрібничок. Хочеш мініатюрку Лувра? Вона б тут вписалась.

— О ні, дякую, мені достатньо, — хихотнув Коваленко, сідаючи у крісло.

Він побачив, що перед ним лежало кілька паперів. Це були відредаговані креслення Єлизавети. Мирослав підняв очі на неї.

— Хотіла віддати їх. Переробила те, про що ми говорили раніше.

Чоловік став зацікавленішим в кресленнях й дістав із футляра на столі окуляри, почавши вивчати їх. Тим часом жінка вирішила провести собі екскурсію кабінетом. Вона пройшла повз скляну шафу із посудом, який очевидно використовувався, коли доводилося затримуватися на роботі допізна. Між ними стояли маленькі глиняні скульптури тварин. Єлизавета пройшла до темного кута кабінету, який погано освітлювався як денним, так і штучним світлом. Там стояло крісло й п'єдестал із ще однією глиняною скульптурою. Терен не помітила її одразу, лише коли підійшла ближче. Вона нахилилася до скульптури, уважно вивчаючи. Це був бюст чоловіка середніх років із досить цікавою емоцією... Єлизавета могла описати це як суміш страху, нестерпного болю та передсмертної агонії. Це була деталізована робота, у ній можна було побачити кожну зморшку, кожну пору на шкірі. Здавалося, ось-ось і жінка почує крик, сповнений жаху.