коли згасає сонце..

- Гаразд, солодких снів! - махаю рукою я другові, спостерігаючи за тим, як він солодко позіхає.

- Дякую, що провів, до завтра! - розвертається він, робить два кроки назад й обертається на мене, вдивляючись своїми щенячими очима. - І не забудь занести вчительці мою карту!

- Джісок, не хвилюйся, я залишив нагадування в календарі. - всміхаюсь я, помічаючи як контрастує його рожево-голубе волосся з темрявою ночі.

- Дивись мені! - кидає погрози, які розвіює вітер, а опісля ховається за дверми під'їзду.

Я зітхаю з деяким полегшенням й соваю руки в кишені моєї чорної шкіряної куртки. Небо наді мною покрите в кромішню темряву в якій не видно ані зірочки. Єдине, що освітлює асфальт піді мною - місячне сяйво.

«Цікаво, де зараз мій місяць?» - закусую обидві щоки та крокую вперед. Десь неподалік повинна бути автобусна зупинка. Автобуси навряд ходять о другій годині ночі, але і я йду не за тим, аби повернутися додому.

Холодний вітер дме мені в обличчя примушуючи покірно опустити голову й не підводити очей. Спостерігаю за камінцями під моїми ногами, час від часу штовхаючи їх носком уперед. Спина палає, відчуваючи чийсь пильний погляд на ній.

Я усміхаюсь й одразу караю себе за це, прибираючи будь-які ознаки емоцій з обличчя. Завертаю за поворотом, аби дістатися зупинки. По мою праву руку на невеличкій клумбі із високою травою стоять гарні дерева, гілки яких покриває зелене листя.

Проходжу повз і чую як шурхотить трава. Я різко обертаюсь й помічаю бліде личко, що виглядає з-за дерева. Котячі очі прижмурились від милої посмішки й постать вийшла з імпровізованого сховища.

- Я думав ти на мене образився раз ігноруєш! - підійшов ближче Чонсу, хапаючи мене за руку, але вона залишається нерухомою. Він досі намагається схопити мене хоч і знає, що це не спрацює.

- А я й образився! - схрещую руки на грудях й пихкаю, закочуючи очі. - Ти знаєш як мені було самотньо ці два тижні? - кидаю на нього короткі погляди ледь не кожну секунду, намагаючись не розтанути в очах з яких живе лишень моє власне відображення. Мимоволі помічаю, що моє сріблясте волосся нагадувало за формою гніздо.

- Вибач, не міг виходити, бо вичерпав усі сили. - кланяється він і я відчуваю як серце пропускає удар. - Але тепер я знову можу бути поряд!