Я живу в Донбасі. Мені частенько вдавалося чути ракети, літаки і т.д. раніше було боязно, а зараз.. Ну як сказати зараз я вже звикла як і інші люди в нашому окрузі. Ми-люди звикли до смертей, несправедливості і нерозуміння. Але не суть.
Я йшла від будинку бабусі був вечір, не світло, але і не темінь. Я йшла і думала, міркувала як я зазвичай люблю це робити. Раптом почувши свист літака я повернула голову до звуку. Нічого незвичайного черговий літак, але що то тут було не так. Моя чуйка мене рідко підводить я побігла швидше в бік будинку. І ось хвіртка, двері в коридор і вхідні двері. Фух, я вдома. Боятися майже нічого.
- Швидше, ну ти де ходиш? З занепокоєним виглядом сказала тітка
- У сенсі? Що сталося? Позаду її лежала величезна стопка документів.
- Навіщо стільки документів? Запитала я.
- Немає часу, швидше збирай все найнеобхідніше! Я миттю кинулася в кімнату і стала збирати все що могло б стати в нагоді. Смутно, я розуміла що відбувається. Але мозок відмовлявся в це вірити. Руки і ноги тремтіли, страшно. Відкривши ящик я взяла перший-ліпший рюкзак, і почала збирати все найнеобхідніше. В іншій я склала одяг і все таке. За вікном доносився ще один свист ракети, сирена голосно почала свистіти. Я нервувала, але захисна реакція завжди була посмішка або сміх. Я вибігла в коридор, тітка вже теж зібрала все що потрібно. Але раптом ми почули що що то спочатку падає, потім оглушливо вибухає
-Риса..- пошепки промовила Я-це будинок сусідів..
Бігти вже було не куди. Ми не встигли..
***
Оглушливі крики людей, вибухи бомб, звук військової техніки таким я уявляла собі справжнє пекло. Пекло в якому ти помреш, і тіло твоє залишиться в окопах. Я нервово набирала на телефоні номери друзів і знайомих:
- Оле-на тлі чулися звуки летять літаків
- Лера? Це Ангеліна. Як справи у тебе? Ви живі ще?
- Привіт, так у нас все ще нормально. Всі живі, ми збираємося в підвал спуститися. У тебе як?
- У мене тоде все більш мение. Я намагаюся друзям додзвонитися.
- Мг-відповіла вона
- Так ладно, якщо щось трапиться відразу дзвони, добре?
- Ага, добре. До побачення, удачі вам.
- І тобі.
Я відключилася і відклала телефон. Як так то? Ми сподівалися що ось, зовсім скоро настане перемога і нас не торкнеться війна. Як же ми помилялися. Від думок мене перервала тіткам
- Коли все буде більш менье спокійно я відвезу разом з військовими гуманітарку. А ти посидиш вдома, сподіваюся, що нічого не трапиться.
- Мг, все буде зі мною нормально, але і ти будь акуратна.
-Хороше.- вона пішла, я знайшла навушники, сіла в дальній кут кімнати і вирішила послухати музику. Так, зараз за моїм вікном відбувається бомбардування, так, я повинна зараз бігти в підвал. Проте.. Мені дуже хотілося забути про цю війну. 10 років вже мучаться наші міста і люди. Всі вже втомилися, але тільки ті хто по-справжньому люблять батьківщину залишаються тут. З пошарпаними Умовами, обмеженими можливості в різних сферах життя. У більшості є таке просте правило:»це моя батьківщина, якщо вмирати то тільки тут". Хто то не може залишити рідні краї через рідних які тут живуть. Але тепер, в будь-якому випадку не можна виїхати. Тільки чекати, чекати перемоги. Або померти..
Не питайте що це, навіщо це. Це просто варіант подій який може статися зі мною в будь-який момент. Все, до побачення
