Зараз вона теж так почувалася. Проте цього разу Буба нікому не збрехала, не зіграла жодної зі своїх чудових ролей, а просто поверталася з ліцею, стусаючи каменюки носаками мартенсів. Водночас уявляла собі, що коли переступить поріг рідної домівки, її відразу огорне атмосфера загального зацікавлення. Пролунають важливі запитання: Ти зголодніла? Як ти написала контрольну з фізики? Що думаєш про нові квіти на балконі пані Пенцикової? Або інші, які стосуються, наприклад, хатніх справ, у яких її голос виявиться вирішальним. Важливо, аби Бубу запитували й очікували її відповідей.
Дівчина натиснула на кнопку домофона. Знову забула вдома ключі.
— Знову забула ключі? — почувся невдоволений голос Бартошової. Двері із глухим рипінням відчинилися, і Буба усвідомила, що окрім їхньої хатньої робітниці ніхто ЇЇ ні про що більше не запитає. І їй не доведеться нічого вигадувати.
— Це кінець. — Мати в розпачі сіла на поламаному кріслі, яке невипадково називали «Людовиком». — Як мені відмінити зустріч у бібліотеці?
— Там, напевно, нікого немає, — припустила Маньчакова. — На останній зустрічі з тобою теж було лише троє людей.
— Але це була зустріч у в’язниці, — виправдовувалася мати. — До того ж, у чоловічій, а я пишу жіночі романи.
— То хто, власне кажучи, прийшов на зустріч із тобою? — зацікавився дідусь.
— Ну… — мати глибоко зітхнула. — Якийсь трансвестит, бібліотекарка й старша куховарка. Було ще кілька в’язнів… — зніяковіло пояснювала вона.
— Певне, це їх покарали, — зробив висновок дідусь і дипломатично подався до своєї кімнати.
— То що з тим бриджем? — не здавався Маньчак.
Він стояв із записником, у якому нотував усі поразки Бубиних батьків протягом останніх десяти років.
— Ну, не знаю… Бубо… — мати несміливо глянула на доньку. — Може, зіграєте з дідусем.
— З яким дідусем? Бо коли йдеться про пана Генрика, то я пас, — кинула пані Віолетта.
— А чому це «пас»? — дідова голова знову з’явилася у две рях кімнати.
— Останнього разу ми вас із Бубою так розгромили, собі вперше за цілий день розкішну хвилину блаженних лінощів, вона подумала, про що можна мріяти о пів на одинадцяту вечора, після жахливого вечора з Маньчаками та перед не менш жахливим ранком у ліцеї.
Зате, понишпоривши під подушкою, Буба сказала собі, що в неї є чудова книжка, на яку очікує півкласу. Заради дружби я мушу прочитати її до завтра, вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим.
Майже, бо шістнадцятирічний життєвий стаж навчив її з обережністю захоплюватися світом, який готував їй тисячу непередбачених ситуацій, котрі тут, на Звіринецькій, траплялися постійно.
