Дихай для Мене

Розділ 13

Айві

За всю ніч я так і не зімкнула очей, тому коли ми з Белль зустрілися вранці біля університету, вона зміряла мене незадоволеним поглядом, на що я тільки відмахнулась. З голови не йшли слова із записки, змушуючи думати лише про таємничого незнайомця. Я досі не можу розібрати емоцій, які відчуваю з цього приводу. Це все страшенно дивно й абсолютно ненормально, та це все одно знаходить відгук всередині мене та викликає трепет в животі.

Я змирилась з думкою про те, що сьогодні мій останній день, який я проведу у своїй квартирі, будучи вільною. Я не звикла здаватися і ненавиджу програвати, але з тягарем на серці йду на контрольне тестування з академічної доброчесності, наче на розстріл. Я навіть не намагатимусь вмовити батька жити окремо, моя гордість і так страждає надто сильно під час кожної нашої розмови, я швидше дам замкнути себе в чотирьох стінах, ніж знову принижуватимуся і привертатиму до себе увагу, яка, на його думку, мені не належить. З тієї хвилини, як мами не стало.

– Ти слухаєш мене? – чую голос Анабель і зупиняюсь, коли вона ледь відчутно торкається пальцями мого передпліччя. Швидко прикриваюсь іншою рукою, але вже пізно. – Що це? – в її очах завмер непідробний жах, коли вона дивиться на сині відбитки пальців, залишених Рафаелем. Моя шкіра надто чутлива для цього лайна.

Що мені відповісти?

Ти просила мене не втручатися, але я довбана ідіотка, бо вирішила, що можу вимагати від нього відповідей?

Чи ще краще:

Твій ненаглядний татуйований хлопчик цілувався з якоюсь дівкою за твоєю спиною?

– Я вдарилась, – відмахуюсь від неї, але Анабель навіть не думає відступати зі своїм лютим виразом обличчя.

– У чиюсь долоню? – Вона знову хмурить носик, але у мене немає сил посміхатися на це. – Ти ж розумієш, що мені боляче, коли ти не ділишся зі мною тим, що відбувається у твоєму житті? – у куточках її зелених очей виблискують сльози. – Чому ти не розумієш, що я хвилююсь? Я знаю, що ти не потребуєш, аби тебе втішали, але дозволь мені допомогти. – Вона обережно, ніби може обпектися, прикладає свою долоню до моїх грудей, її голос –ледь чутний, тремтячий шепіт, і він настільки відчайдушний, що мені доводиться затримати подих, щоб не злякати її. – Пусти мене сюди, будь ласка.