Літні дні, Літні ночі: Несподіване кохання

Від'їзд

Початок написання: 09/06/2024

Початок подій: 25/06/2009

Червень. Літо вже давно розпочалось, але поки не виправдало очікувань. За вікном ллє дощ, наче з відра, змушуючи вже зелені дерева гнути свої гілки під вагою небесної води.

Хмари, що затягнули небо дозволяють невеличкій підлітковій кімнаті потонути в незвичній дню темряві. Хлопець сидить за столом, згорбивши спину над ноутбуком, екран якого висвічував його і так бліде обличчя. Його довгі, стрункі і такі ж бліді пальці поспіхом набирали повідомлення в незвичній для нього програмі «Твіттер». Туди його загнали друзі зі школи, говорячи що вийшло цікаве оновлення.

Раптом двері в кімнату відчиняються без ніякого вам стукоту. До кімнати, вільною ходою, поважно входить його двоюрідний брат – Хьонджін. В його руках велика чорна сумка, яку він купив нещодавно для якихось власних цілей.

- що ти тут робиш, вилупку? – вигукує Ян, відвернувши обличчя від екрану.

- і тобі привіт. – махає йому рукою Хван, ніжно посміхаючись. – твоя мама сказала, що ми рахом їдемо в село, тому пакуй манатки і на вокзал.

- та ви знущаєтесь! – невдоволено галасує Чонін, з ляскотом зачиняючи великий ноутбук. – я не хочу!

- в тебе ніхто не питає – це по-перше, а по-друге: бабусі останнім часом дуже болить спина, треба допомогти з городом. – таким же спокійним тоном говорить Джинні. Звичайно він легко до цього відноситься. В нього в селі купа друзів, а що Чонін? Просидить все літо в незрозумілій комірчині, аби прохолодніше було. І яка з цього радість? В місті він гуляв би з друзями, але ні! Потрібно відправити його в якусь глуш, де невідомо чи ловить зв'язок взагалі.

- кажи мені що хочеш, брате, але я нікуди не їду!
***

Під колесами великого автобусу гримить асфальт, який невдовзі змінюється піском та бруківкою. Невдоволене обличчя Яна ховалось за рюкзаком в нього на колінах. Невдовзі транспорт зупиняється і два пасажири виходять з задушливого салону. Стаючи тканевими кедами на гарячий пісок, роздратування Чоніна зросло в десяток разів, але він старанно стримується.

Пройшовши ще близько 15 хвилин пішки, хлопці зупиняються біля старого дерев'яного забору, що відгороджує бабусине подвір'я від загальної вулиці.
Діти заходять в будинок, вітаються з бабусею та віддають їй гостинці, на що та ахкає і охкає, відмовляючись приймати. Вони обидва добре знають, що найближчим часом бабуня віддасть всі ті солодощі та смаколики їм. Не одразу, але по одному кожного дня вони очевидно отримують. Чому? Бо так було завжди. Тут нічого не змінюється. Ані вулиця. Ані подвір'я. Ані їхня стара, з килимами на стінах, горами з подушок та відкритою фірточкою у вікні, кімната.

Чонін стомлено падає просто на вежу з трьох подушок, розкидаючи їх по ліжку. Він готовий засинати. Він мирно спатиме, не знаючи і навіть не думаючи про те, що буде завтра. Він впевнений в тому, що продовжить нудьгувати, як завжди. Проте..

Саме цієї ночі в Чоніна розпочнеться літо...