Шляхи до серця

Розділ 30

Мирослав розплющив очі. Навколо нього була лише темрява. Тиха, безкінечна, холодна темрява. Вона здавалася такою рідною, та за мить пробирала до самих кісток. Страх... Він просочувався через шкіру, у кожну клітину тіла паралізуючи тіло й думки. Мирослав був здатний розгледіти лише маленький промінчик світла десь вдалині, але і той зник у цій темряві. Немов назавжди занепала душа...

Чоловік намагався зробити крок уперед, але паралізований страхом, він лише чекав. Чекав чогось невідомого. Чогось, що або врятує, або назавжди знищить його. Перед ним з'явився сам Всесвіт... Ні, це була лише одна людина. Мирослав не знав її імені, але знав, що вона богиня цього світу. Ця думка немов була викарбувана в самому його існуванні, у його сутності.

Ця богиня була вдягнена в білу сукню, мала довге кучеряве волосся, яке своїм кольором зливалось із темрявою навкруги, а очі її закривала пов'язка з тонкого мережива. За її головою світився золотий німб. В одній руці вона тримала меч, а в іншій — людське серце. Його стукіт оглушив чоловіка, а за кілька секунд Мирослав відчув певний синхрон із ним. Це серце билося в такт із його власним, із його відчуттями та думками.

З рук богині стікала кров і тонкими нитками зникала в темряві.

— Усі шляхи ведуть до... — роздався нелюдський голос.

Чоловіка пройняли сироти. Голос богині звучав з кожного кутка цієї реальності. Вона була нею. Вона — реальність.

— Твого серця.

Богиня стисла долоню й серце в її руці почало скажено битися. Його стукіт віддавався в тілі Мирослава різким болем, змушуючи впасти на коліна. І тоді він побачив, що з його розкритих грудей стирчали ребра. Всередині було порожньо, лише кілька ниток з'єднували тіло чоловіка із його серцем...в руках богині.

***

У двері готельного номеру постукали. Олена відклала на стіл шоколадний батончик, який навіть не встигла відкрити, та підійшла до дверей. За ними стояв Мирослав. Він виглядав доволі втомленим: і без того помітні синці під очима стали більшими й чорнішими. Погляд сірих очей був темним, задумливим, чим вписувався у грозову тематику міста. Вдягнений Коваленко був у білий готельний халат: видно, готувався вже відпочивати. Що й було недивно, адже після нічного перельоту, заселення на самому світанку та набридливого дощу, будь-хто вже мріяв би про відпочинок.