Босорка(н) за викликом

Глава 11. Складнощі гармонізації ефірних тіл - лекція невдалого упиряки

Він сидів на підлозі, тримав на колінах голову хлопця і стиха перебирав чорні кучері.

Він дуже втомився. І майже заздрив Шурку, який спочатку втратив свідомість, налякавши його до напівсмерті, а потім, так і не приходячи до тями, перейшов у сон.

Ну, такий висновок він зробив, торкаючись ледь потеплілого лоба свого несподіваного гостя та слухаючи дихання, яке стало більш спокійним й глибоким. Дякувати богу, тепер не доводилося прислухатися і гадати – чи він живий, кожної миті!

Поступово за вікном кухні ставало дедалі світліше, а коли зійшло сонце, електричне світло непомітно втратило свою яскравіть і наче зникло, хоча це було і не так. Просто, тепер було з чим порівнювати, і велике природне світило перемогло штучні людські витребеньки.

Так само поступово зникало видиво напівпрозорої чорної хмари, яка клубочилася навколо фігури Шурка, трохи виходячи за, але повторюючи силует його тіла. Сіра імла навколо його власного тіла зникла ще раніше. Чи може, як з електричним світлом, вона все ще була тут, але її тепер просто не було видно.

Він полегшено зітхнув і знову запустив пальці до чорної шовковистої шевелюри. Бо це було приємно. І поряд не було нікого, хто міг би йому за це дорікнути. А ще він відсторонено дивувався наскільки важкою може бути людська голова, коли лежить в тебе на колінах – ноги давно вже затерпли до повної нечутливості, але рушати кудись з кухні він не хотів, навіть на думку таке не спадало.

Так вони й сиділи.

Під столом лежала впущена Шурком люлька, яка курилась-курилась тоненькою цівкою диму і, врешті, згасла. По підлозі скрізь валялися білі скалки розбитої чашки, і серед них трохи зігнута карта «Колесо Фортуни». Чи «Колесо Долі»? – він так і не запам'ятав правильну назву.

А ще, він вдивлявся у бліде обличчя хлопця, який лежав у нього на колінах.

Його рятівник.

Його захисник.

Його несподіваний товариш, який, незнамо з чого, став на його бік, по цю сторону барикад.

Його... хазяїн? Яке дурне слово...

Він дивився у це обличчя і помічав дещо дивне: воно зараз було інакшим, ніж кілька годин тому, при знайомстві. Тоді обличчя Шурка здавалося юним і ніжним, таким, як на фотографії в паспорті, таким, що поза жодними сумнівами вірилося, що він міг перевдягатися в дівчину і легко грати роль «чарівниці» у селі чи дурити клієнтів, податкову та інші перевіряльні служби у місті, але зараз – ні. Тепер ніхто не сказав би, що це обличчя може належати дівчині.