Шляхи до серця

Розділ 37.5

Колись у давнину існувала легенда про Богів, що створили цей світ. Їх було двоє: Реальність та Життя. Реальність була відповідальною за всі явища, а Життя — усіх живих істот. Ніхто не знає, звідки вони з'явилися і чому вирішили об'єднати свої сили задля створення нового світу. Але завдяки їм ми існуємо у нашій реальності, і люди назвали їх Творцями.

Боги приймали участь у житті людей. Вони завжди опікувалися своїми творіннями. І з часом ця робота стала заскладною лише для двох. Людська віра дозволила їм створити нових богів, що склали пантеон. Вони розбили рідкісний артефакт, наповнений вірою людства, уособлення усієї їхньої сили — Серце Богів. Із семи уламків народилися нові Боги: Сонце, Місяць, Природа, Ремесло, Кохання, Війна та Відплата. Усі вони мали в собі часточку сили від Реальності та Життя. Кожен із них виконував свою роботу.

Поява нових Богів не тільки полегшила роботу Реальності та Життя. Вони заповнили своїм існуванням їхню самотність. Боги змогли пізнати почуття: гнів, радість, любов... Вони були не друзями, а стали одне для одного родиною... Надією.

Але Реальність не була готова до цих змін. Вантаж відповідальності за порядок цього світу на її плечах не дозволяв їй із впевненістю розкрити обійми для нових Богів. Вона спостерігала за ними, ніколи не відчуваючи себе частиною цієї родини. Порядок, який вона мала оберігати, був змінений, і Реальність не знала, чи правильним було їхнє із Життям рішення. Але вона дозволила плину часу поставити все на свої місця. Спостерігаючи за щасливими днями Богів, чи могла Реальність наважитися зруйнувати цю ідилію? Зрештою, живі істоти ніколи не були під її юрисдикцією.

У власних сумнівах Реальність прирекла себе до ще задушливішої самотності, ніж до цього. І Життя б волів допомогти їй, але неможливо врятувати того, хто не бажає бути врятованим. Реальність сама обрала закритися у власних думках, вона була тією, хто прирік себе на цю самотність. Жила у власних ілюзіях того, що не маючи в собі й краплі життя, вона ніколи не буде здатною бути такою, як інші. Вона не відчуватиме, не любитиме, не сумуватиме... Але вона боялася прийняти той факт, що саме прагнення відчувати вже було почуттям. Вона вже була живою.

І Ремесло побачив це в ній. Це захопливе життя, яким було просякнуте те, що всі вважають неживим. Це те, що робив він сам: вкладав душу у свої творіння. Винаходи, що змінювали світ, зроблені із захопленням і надією. Але вони лякали людство. Люди бояться невідомого, бояться нових правил світу... Так само вони боялися Реальність. Ремесло знав, що вони були схожі більше, ніж здавалося. Вони були Богами, якими захоплювалися так само сильно як і боялися. Вони обидва були тими, кого гучно прославлятимуть роти, але кого до тремтіння в руках боятимуться серця.