Прокидаючись глибокої ночі,
Вона бачила у відблиску скла
Його темні, як космосу, очі,
І чарівную усмішку, що пекла.
Забути їх було марно,
Хоч думки про це й не було.
І хай як там не було б хмарно,
Його очі давали тепло.
У них покривалась безодня
та ховалась у криках печаль.
Та для неї вони завжди будуть любі,
Немов материнські обійми, кришталь.
Вони завжди її заспокоювали,
Як тільки спадали на ум.
і ті очі в цілунках блукали,
Та губилися у просторі дум
