Інший шлях

Особливий

Так продовжуватися далі не може. Треба все обговорити та поставити нарешті крапку у непорозуміння, які так палко постійно слідують за нами з Микитою.
Вибігаю з кімнати ледве не знісши дерев'яні двері та гукаю:

— Микито! Микито! — пробігаю повз лицарів, що обговорюють якісь дрібниці щодо місцевого колориту. Перебиваю їх розмову питанням:
— Микиту не бачили?
Солдати лише незрозуміло здвигають плечима і дивно розглядають стривоженого мене. Пробігаю всі кімнати штабу, в яких він міг бути та не знаходжу і натяку на його перебування. Відпочиваючи лицарі вже починають крутити пальцем біля скроні, коли бачать мене. І не дивно, як би Ви відреагували, коли у вашу кімнату вривається лицар з налитими кров'ю очима, роздивляється вас, вашу кімнату, заходить у середину приміщення, озирається навколо, а потім просто рушає далі нічого не сказавши? Ви б точно були в захваті.
У штабі Микити не було, тож дорога мені на вулицю. Вибігаючи помічаю трьох лучників, які так і стоять на тому ж місці, що і вчора.Вони здоровкаються зі мною, а я ігнорую їх та пробігаю далі.

Куди ж він подівся? Я майже в той же час вибіг за ним, він би не встиг зайти занадто далеко.

— Микито! — не відкладаю надій, що хлопець таки відгукнеться мені. Точніше, хочу вірити у те, що все ще можна повернути до точки нашого знай...ні, до моменту на лаві...теж ні.
У швидкому темпі та озираючись пробігаю маленькі вулички селища, його ніде не має. Пробігаю криницю у яку Степан майже впав після гулянь. Різко зупиняюся та дивлюся на це місце ще раз, пам'ять того вечора раптово повернулася до мене. Зажмурюю очі та намагаюсь пригадати, що ж робив Микита. Можливо це допоможе мені з його пошуками?
Хапаюся за голову та міцно стискаю руками:

— Думай, думай. Куди б він ображений міг піти? Думай! — селяни з переляком озираються на мене, коли я починаю говорити сам з собою. Спогади не жадають мені допомогти, лише не чіткі картинки линуть до думок та тихі голоси на фоні. Раптово вуха пронизує знайомий голос :

" Мені подобається наглядати, як качечки плавають по річці. Такі кумедні ці створіння".

Відкриваю очі й бачу, що напроти криниці якраз і знаходиться той бар у якому ми сиділи біля вікна. Марення того вечора замальовує мені спогади — бачу Блідого, себе та Степана за столиком. Голос Микити лине звідусіль. Такий чіткий і голосний наче він стоїть зараз просто поруч зі мною.