Звідки автобуси не ходять

Частина 1

Коли я прокинувся вранці, мене зустріло уже звичне сопіння мого сусіда по кімнаті, я взяв телефон і вимкнув будильник, який мав спрацювати через 5 хвилин, сповіщаючи що уже 7 ранку і мені потрібно вставати. Я звик прокидатись рано, хоча і лягаю доволі пізно, корисна звичка, дає час спокійно почати ранок і не квапитись нікуди, боячись запізнитись на роботу або пари.

Я зняв свою нічну футболку, на секунду задумався дивлячись на неї та склав на краю ліжка, після чого взяв пасту з щіткою і пішов у ванну.В ній пахло не найкращим чином, судячи з усього, хтось забув змити, або ж не хотів будити цим жахливим звуком нікого вночі, чи може не подужати натиснути цю, без сумніву, тугу кнопку. Я повернувся в кімнату і поставив чайник.

Сусід на секунду відкрив очі, щось пробурмотів і незадоволено повернувся лицем до стіни, укутавшись в ковдру дужче. Його нервує, що я встаю так рано, йому ж бо на пари тільки ближче до обіду, а то і зовсім не треба, але мене це мало хвилює, ми не так тісно спілкуємось, щоб я турбувався про його спокій або комфорт.

Зробивши собі каву я вирішив вийти на балкон і насолодитися прекрасним смаком пакетика 3в1 там. Погода була хорошою, дощ який йшов всю ніч уже закінчувався і подекуди через хмари пробивались промені світла, гублячись серед панельок житлового району, в якому знаходився гуртожиток. Він доволі великий, дев'ять поверхів, на яких знаходилось 24 блоки, по 2 кімнати, 2-3 людини в кожній. І всі ці люди курили. Упродовж всього дня можна було почути кроки, які ідуть до дверей, зверху яких хтось намалював портрет канцлера Німеччини 33-45 років.

Я сів на сходинку пожежної драбини, спуститись якою нижче третього поверху не можна, щоб в гуртожиток не проводили сторонніх, і втупив свій погляд в пляму від попелу, яка уже в'їлась в бетон, і почав згадувати свій сьогоднішній сон.

Здається, мені снився університет... так, точно, я йшов по коридорі, але він був зовсім порожнім, і коли я зайшов в одну з аудиторій, за її дверима виявився закинутий завод... Що ж там ще було... Там була Катя... Вона щось мені казала... щось про...

– Є закурити? – сказала прокуреним голосом дівчина, яка жила на декілька кімнат далі по коридору.

– Немає.

– Добре, що ти є. – сказала вона, пішовши назад в коридор.