Оповідка для зливи

***

Того липневого вечора йшов дощ. Нечастий гість у Гокінсі цього літа. Спека наприкінці червня була настільки нестерпною, що у місцевому басейні та новомодному торговому центрі, оснащеному такою розкішшю, як кондиціонери, не лишилося жодного вільного місця. Люди бігли туди, аби освіжитися, бо вже ладні були запхати голову у морозилку. Але відомо всім, що після кожної спеки настає злива. Та саме ця, здавалося, була зливою злив. Раптова та довгождана, милосердна та дратівлива. Така вже вона є. Звісно не всі їй були раді, але злива не злилася, а просто лишалася з тими, хто ще не встиг від неї сховатися. А от ми поки що заглянемо під чужі дахи і подивимося, що ж там коїться. Потім може розкажемо зливі, що і як.
У домі Баєрсів-Гоперів, в якому жило п'ятеро людей, тоді лишилося лише двоє. Одна мешканка, а інша – гостя.
–Сподіваюся гроза не почнеться,–мовила Джейн, що її всі кликали Од, дивлячись на своє подвір'я крізь вікно, по якому стікали маленькі даровані зливою водоспадики.
–Та хай починається, нам то що?–відповіла на те Макс – запальна рудоволоска. Вона сиділа по-турецьки на Одчиному ліжку і розкладала перед собою витвори масової культури того часу, що у своїй значущості серед підлітків могли зрівнятися навіть зі священними писаннями – журнали з гарячими хлопцями та крутими дівчатами на глянцевих обкладинках.
–Ну, нам то нічого, а комусь, певно, не солодко,–Од відвернулася від вікна і покрокувала у бік ліжка.  она трішечки зменшила гучність магнітофона, що стояв собі на тумбочці, проходячи повз.
–А, мабуть. Неприємно, коли ти мокрий, як хлющ, а тебе ще підсмажує блискавкою на додачу!–пирхнула Макс.
–Гей!–вигукнула Од, стримуючи регіт. Вона сіла поруч з подругою й штовхнула її ліктем у бік.– Це ж…Не смішно!
–Але ти ж смієшся!
–А, я…–дівчина розубилася й заходилася була стурбовано накручувати пасмо каштанового волосся на палець.
–Ех ти!–рудоволоска захихотіла ще сильніше.–Словом, проїхали. Бачиш, який скарб я тобі принесла?–вона торжественно показала рукою на розкладені біля її схрещених ніг примірники
–Що це?–Од з недовірою звела брови до перенісся й взяла в руки один з них.
–А це, моя мила подруго в блаженному незнанні, джерело одкровень про істину буття – підліткові журнали!
Од поспіхом прогортувала сторінки, закусивши губу. Гучні заголовки та якісь уривки зі статей у її голові вже змішалися в одну велику неясну кашу. Од не могла до кінця зрозуміти, що саме стосовно цього відчувала, але дещо знала – Віллу це точно сподобалося би:
–Ми з Віллом колись у Джонатана такі журнали знайшли. Правда там були якісь жінки…в купальниках ніби, а ще мотоцикли. Не схожі на те, що в тебе.
–Жінки і мотоцикли! Ну ти даєш! Але це,–на обличчі Макс з’явилася лукава усмішечка,–в сто разів ліпше. От наприклад, те що ти взяла,–вона перехилилася вперед, щоб ліпше роздивитися.
  Раптом погляд Од спинився на постері з чорноволосим смаглявим юнаком. Вона розскрила його повністю і задумливо схилила голову на бік. Усмішка Макс стала помітно ширшою а у її очах сяяв бешкетний вогник:
–Ральф Мачіо! Каратист! Прекрасний вибір, Од. Во, красень який.
–Мабуть... Не знаю,–дівчина відчула, як червоніють кінчики вух.
–Гарніший за Майка, правда?
–Дуже смілива заява!–Од з переляку аж підстрибнула на пружині матрацу. “Дуже смілива заява” застала її просто зненацька,–Ну, Майк вже все-таки мій…
–Перший повноправний колишній!–Макс сама закінчила фразу, вважаючи своїм прямим обов'язком нагадати Од поточний перебіг подій.
  І от тепер рум’янець охопив Одчині вуха цілком і повністю та вже намітився просунутися на щоки також. Першим повноправним колишнім Майк для неї став от буквально годин зо дві тому. Вона сама з ним розійшлася, з причин більш зрозумілих для неї самої, ніж коли вона з ним зійшлася  десь минулого листопада. І ці півроку їх “стосунків” все було відносно нормально. Хіба, якщо за “нормально” вважати те, що показували по телевізору п’ятничними вечорами у всяких серіалах, на які ще треба було якось натрапити, обходячи батьківські настанови. А потім, якщо продовжувати вірити серіалам і внутрішньому відчуттю, все перестали бути нормальним.
Ну от, приміром, Майк збрехав їй. Чомусь. Він же ніколи не брехав. Або раніше брехав так добре, що Од весь час і не підозрювала. Але тепер втратив хватку і наплів якусь маячню сивої кози. Це якось зовсім не логічно.
Од намагалася про це не думати. Намагалася насолоджуватися своїм поточним статусом “красивої жінки незаміжньої, що стоїть, задумавшись, в метро”, як казала Макс і ні про що не перейматися. Бо так всі і поводяться у свої 14.
–Ага. Та може до біса його? Макс, ти часом не забула про мафіни?–мовила Од у спробі змінити тему.
–Правильно, люба! До біса Вілера! Зажди, мафіни?
–Макс! Ти забула про мафіни!–Од недбало кинула журнал до купи інших, зіскочила з ліжка і дременула на кухню.
–Заажди! Ми ставили їх у духовки годину чи дві тому?–закричала Макс, поспішаючи за подругою.
–Без поняття!–відповіла Од, вже стоячи на кухні поряд з духовкою і переводячи подих після свого не дуже вдалого рішення трішки пробігтися.–Гадаю варто глянути до них, спеклися вже чи…
Раптом у двері хтось постукав, потім подзвонив, а потім постукав і подзвонив одночасно.
–Ти ще на когось чекаєш? Чи це може хтось з домашніх повернувся?–спитала Макс.
–Та ні. У всіх з нашої сім'ї є свої ключі–Од з насторогою вийшла з кухні у передпокій і відчинила двері.
  За дверима її чекали захекані й перестрашені Майк з Лукасом. Вони були вбрані у дощовики, з яких стікали струмені води та дивилися на неї з чи то здивуванням, чи то з полегшенням. Ну, щодо Лукаса важко сказати, він стояв трошки віддалік, та й Од ніколи не вміла його считувати, а от Майк беззаперечно вдивлявся у неї, ніби вперше бачить:
–Вілл вдома?–зрештою спитав він.
–Ем, ні,–відповіла Од, спираючись лівою рукою об одвірок,–Він же ж мав бути з вами!– тепер в її голосі звучали агресивні нотки, а її права рука почала стурбовано смикати за дверну ручку, яку стискала.
– Це так,– м’явся Майк,– але дещо трапилося і він поїхав. Я подумав, що він поїхав додому і хотів вибачитися.
–Що трапилося?!–Од напрочуд занепокоїлась.
–Вибачитися?!–донісся з кухні голос Макс, яка забула про свій намір подивитися до мафінів і стояла, спопеляючи Майка крізь Одчине плече своїм фірмовим загрозливим поглядом. Але на фоні загального переполоху її заява залишалася проігнорованою.
–Справді, Майк, ти поясниш, що трапилося?–Лукас теж вставив свої п’ять копійок, адже, судячи з усього теж перебував у незнанні і став був намагатися розгледіти за Од силует Макс.
Майк скривився, ще міцніше стиснувши у руках кермо свого велика й просичав крізь зуби:
–Не важливо! Це зараз просто не важливо! Нам треба знайти Вілла!
–Звісно,–кивнула Од.–Зараз я візьму свій дощовик у ми поїдемо до “Замку Баєрса”. Ти і я,– вона тицьнула пальцем Майкові у груди.–Лукасе, ти лишайся з Макс і пильнуй мафіни.
Щоразу, у будь-якій стресовій ситуації Од починала керувати, з інтонацією щонайменше командира морської піхоти, запихаючи паніку глибоко всередину себе, як почасти робив її батько
–Які ще мафіни?–здивувався Лукас.
Од не відповіла, тільки махнула рукою, запрошуючи хлопців всередину.
Вже через кілька нечітких митей вона бігала туди-сюди по будинку, шукаючи десь надрах шаф свій дощовик й тримаючи в зубах гумку для волосся, поки Майк стовбичив у коридорі й нервово стукав підошвою кросівка об паркет, а Макс з Лукасом вже про щось сперечались.
–Їдемо,–голосно й чітко наказала Од, вже готова виходити до гаража за своїм велосипедом.
Майк стрепенувся й витяг свій дощовик, що відкисав у ванній.