Шляхи до серця

Розділ 48

— Отже, ти провів обшук у будинку Мирослава? — спитав Овсієнко.

— Так, — зітхнув Мінкі. — Але нічого не знайшов. Олена ховала щось у столі, з цим зараз розбираються експерти.

— Микола? — посміхнувся Ян.

— Ой, не нагадуй, — відмахнувся чоловік. — Експерт він хороший, а от людина паскудна. Але він таки дещо знайшов: епітелій під нігтями трупа. Він збігається з епітелієм на скотчі в кімнаті Олени.

— Це шкіра вбивці, Белло, — засміявся Ян.

— Що? — Мінкі здивовано подивився на нього.

— Хоа-хоа-хоа, — проспівав Овсієнко мотив із відомого фільму.

Чхве залився сміхом, впізнавши мелодію. Він ледве вичавив з себе:

— Це геніальний жарт.

— О так, я знаю, що я геній.

Заспокоївшись, Мінкі додав:

— Я б тебе навіть поцілував за нього.

— Справді? — Ян наблизився до чоловіка. — А чому б ні?

— Забагато людей, і я не винесу твою самовдоволену пику, — відвернувся Чхве.

Ян гиготнув і випрямився, дивлячись на людей, що гуляли парком: переважно матері із дітьми. Шумна малеча не дозволила б нікому підслухати розмову: чоловіки й без того ледве чули одне одного.

— А як щодо допиту Олени? Ти нічого не казав.

Мінкі втомлено потер перенісся і зітхнув, згадуючи ту розмову.

— Нічого. Вона заперечує звинувачення, але і назустріч не йде. Ніби хоче розібратися з усім сама, і я гадки не маю, якими методами.

— Вона розумна: не пропаде. Та й це дивне відчуття зникло, коли я побачив її на днях в лікарні.

— Відчуття? Яке ще відчуття? — Чхве вигнув брову, не розуміючи про що говорить чоловік.

— Моя ворожість до неї. До цього моменту це було якесь відчуття, ніби захисний інстинкт. Я просто знав, що вона небезпечна. А зараз вона виглядає абсолютно звичайною, — Ян задумався, а потім додав: — Вважаєш мене божевільним?

— Ні, зовсім ні, — Мінкі глянув кудись удалечінь. — Замислюючись над цим зараз, я теж помітив, що вона якась інша. Здається, отруєння неабияк повпливало на неї.

— Напевно... Складно залишитися таким самим, коли ти був за крок від смерті, — Ян подивився на чоловіка. — Що робитимеш далі?