Відплата

Ніч поступово вкривала землю чорною ковдрою. Місто вдалині ще не спало – воно ніколи повністю не спить. Але тут, де вже навіть передмістя залишилося позаду, все затихало. Сіра засохла трава ставала сріблястою в густих сутінках, а ліс на обрії здавався недолугим горбатим гігантом.

  Через луг сріблястої трави пролягала ґрунтова дорога. Одним кінцем вона сягала перших будиночків передмістя, а другим кінцем пірнала в ліс. Зазвичай по ній ніхто не ходив. Та не сьогодні.

  Від міста до лісу по дорозі повільно просувалися дві фігурки. Одна з них була чоловіком середніх літ. Він виглядав би абсолютно звичайно, якби не був пошрамований із ніг до голови. Складалося враження, що в молодості він переміг тигра у двобої.

  А другою постаттю був маленький хлопчик. Йому було не більш як сім років. Він час від часу злякано озирався навкруги й міцніше хапав батькову руку.

  Вони йшли мовчки й не поспішаючи, адже повний місяць іще не показався з-за обрію. Сьогодні у хлопчика була особлива ніч, а сутінки навкруги так лякали, що малий дуже нервував. Щоб відволіктися і якось порушити мовчанку, він запитав:

  – А звідки в тебе ці шрами, тату?

  Чоловік відповів не одразу. Через кілька секунд він промовив:

  – Вони мають історію. Хочеш, я розповім?

  – Звичайно! – повеселів хлопчик. "Що ж за шрами без історії?" – подумав він.

  – Добре, тоді слухай.

  Коли я був іще малим вовченятком, як ти, я жив у цьому місті разом зі своєю мамою. Тато нас залишив, ще коли мене не було.

  Це була жахлива, фатальна безвідповідальність. Він знав, що прокляття вовкулак передається всім чоловікам у роду, і навіть не схотів дізнатися, кого носила мама в животику – хлопчика чи дівчинку. А моя мама до останнього наївно сподівалася, що її новонароджений син, тобто я, не успадкує прокляття.

  Проте вона помилилася.

  Перші сім років усе було чудово. Ми жили спокійно й мирно. Я був звичайною дитиною, того року пішов у другий клас. Проте все змінилося, коли зійшлися три обставини: мені було сім років, був листопад, і на небо виплив повний місяць.

  Увечері я ліг спати, як і завжди. Але поспав я недовго. Як я потім дізнався, щойно місяць заглянув у моє вікно, я почав перетворюватися прямо вві сні.

  Коли вовченя перетворюється вперше, то перші пів години його мозок відключається. Це нормально, мозок просто приголомшений різкою зміною тіла, і тому новоспечений вовкулачка геть не керує своїми діями і змітає все на своєму шляху. Потім мозок пристосовується до нового тіла, і з вовченям уже знову все добре. Це анатомія, це всі знають. Однак не моя мама.

  Бідолашна мама, вона, певно, так злякалася, коли почула гуркіт і рев у своєму будинку. Вона вибігла зі своєї кімнати, щоб подивитися, а там був я, перетворений, лютий і зляканий. Вона навіть не встигла нічого зробити, вона не встигла сховатися, хоча це їй усе одно не допомогло б – ми, вовкулаки, дуже сильні. Я накинувся на неї, як тільки побачив.

  А через деякий час я поступово очуняв. Я також був приголомшений, бо мені ніхто нічого не розповідав. Уяви собі: я прийшов до тями серед розтрощеного будинку, всюди були сліди пазурів. Я глянув на себе у дзеркало й побачив волохате страховисько. Потім мій чутливий нюх уловив запах крові, і я пішов на нього...

  Краще навіть не згадувати, що я тоді побачив. Але після цього мій мозок ледве не відключився знову. Єдине, що я знав – треба тікати. Мами в мене більше немає, а без неї цей розтрощений будинок – більше не мій дім.

  І я побіг геть. На щастя, всі вже спали, мене ніхто не помітив. Я помчав у ліс цією дорогою, по якій ми зараз ідемо. Як же мені пощастило, що тоді в нашому місті було ще з п'ять вовкулаків, які саме вийшли в ліс. Вони побачили мене, зустріли, заспокоїли. Вони стали для мене майже сім'єю на ту ніч. А один із них, твій дідусь, навіть забрав мене до себе жити. Так у мене знову з'явились і тато, і мама. Та я не міг пробачити собі смерть рідної мами. Ці шрами, синку, – це відплата.

  Хлопчик помовчав кілька секунд, а потім запитав серйозно:

  – Але чому вони тебе подряпали, якщо ти не знав, що робиш?

  – Хто вбив, має бути покараний.

  Знову запала мовчанка.

  – Але ж ти не винен, – знову обізвався малий. – Це все твій батько винен. Він вас покинув.

  – Правда. Та він уже отримав свою відплату. Коли я потрапив у нову сім'ю, ми разом намагалися шукати мого батька. Довго ми його шукали, і врешті дізналися, що він помер. Тому що дуже шкодував про те, що покинув нас із мамою.

  – Як можна померти через шкодування? – аж засміявся хлопчик. Він уже й забув про жахи темного поля.

  – Можна, сину, – чоловіку якраз було не до сміху. Його заполонили тяжкі спогади.

  Раптом хлопчик міцно обняв тата і пробурмотів:

  – Як добре, що ти в мене є.

  – Я теж радію, що в мене є такий маленький хороший вовкулачка, – мовив батько, обіймаючи сина у відповідь.

  А потім вони поспішили до лісу, бо повний місяць уже просвічувався крізь напівголі листопадові дерева.