Чай

Повернення додому

Чонгук нестерпно любив чай, заспокійливий, солодкий, звичний. Але обпікся. Колись. За тим спробував каву, намагався змусити себе полюбити її гіркоту і післясмак, проте коли вона охолола, зрозумів, що як би він не стрався, кава не замінить його чаю. Не знайде місця в серці. А чай, чай, незважаючи ні на що, був зашитий під шкіру. І коли він наважився спробувати його знову, усвідомив, що ніщо не перевершить для нього чаю, і лише ці жадібні ковтки терпкого напою повертають йому щастя. І теплим, і гарячим і студеним як крига.

І Чонгук геть не про напої.

Минуло років шість відтоді як від нього відвалися частинка, як від старої порцелянової ляльки. Все як при стандартних розривах. Сльози, розпач, зневіра, бажання сховатися, розлючені друзі, що готові побити кривдника, за тим якась пустка, найгірше що може бути – стати оболонкою нічого, а потім - щастя. Ніби і не було тих болестей та прикростей, розпачу і надломлених ребер. Чисте щастя, радощі, сум, подекуди, та не за тим, за ким так боліло раніш. Стало всеодно. Та вже не на себе, на нього.

Біда в тому, що вони були малі. Такі малі, в яких вітер в голові, для яких контрольна з хімії найбільша проблема, для яких життя навіть і не почалося. Через те, Чонгук потонув у Техьонові. Всеціло довірився, став гарячим воском, пластиліном для нього, для гончара, який не знав що робити, який не вмів працювати з пластиліном, який і гончарем бути не хотів.

А коли стало всеодно, коли минув рік, а за ним і інший, Чонгук не почав рухатися вперед. Не хотів. Не тримався за Техьона, ні, він не бачив його, навіть не чув про нього, роками, проте не рухався вперед. Стояв, сцілений, на одному місці, посеред польової дороги в своєму селі, де був і знайдений, і кинутий в різний час.

А потім такого малого, недосвідченого Чонгука закрутило велике місто в яке він вступив в університет. Його темп, повітря, люди душили юнака, поки той не почав так само робити, переступати людей, як мурашок, не залежати від кривих поглядів та єхидних слів. Адаптація минулася, була болючою, ненависною Чону, проте вона його змінила. Геть трохи. Стало легше дихати, думати і існувати, не лякаючись осуду. Бодай інколи робити те, від чого так до біса добре, не зупиняти себе.

І з часом серце йокнуло. Вдруге за життя. Та дівчина була втіленням щастя. З неї на всі боки розсипалися іскри, захоплюючи інших.
-  Ти вже був у стосунках? – вона питала пронизуючи Чона своїми очами-ґудзиками, поки вони на лавці в універі на вікні гадали його картами, дуркуючи.
-  Так – якось надто непевно.
-  Чого так невпевнено? – питання радше риторичне, але Гук хотів відповісти, бодай спробувати. Бодай собі.
-  Все складно. – але вичавив цю жалюгідну пародію на відповідь.
-  Уу, значить все складно..
І тиша. Грьобане незручне мовчання.
-  Насправді, - Чон виріс, і, нарешті, вирішив бути чесним з тим, хто викликає метеликів у нього в животі, - я не знаю чи був я повною мірою у стосунках. Ми.. Я зізнався хлопцю у своїх почуттях, геть давно, і він.. відповів взаємністю. Ніби. Проте сказав, що стосунки в нашому віці – це така собі ідея, і нам варто почекати. 3 роки. Я був на сьомому небі від щастя, тому згодився б на все. Проте, як я зараз думаю, ми не так зрозуміли одне одного.
-  Оу..- в її погляді читалося співчуття.
-   Я хотів його уваги, хотів підтвердження його почуттів, хотів торкатися його, відчувати, бути з ним. Ми говорили про наші почуття, недостатньо, як на мене, але все ж говорили, як пара, але все інше, його не було. Я не розумів, чому ми не можемо наодинці поводитися як пара, а він не міг пояснити. Можливо, я не вмів питати. Не знаю. Але потім, через рік цих недостосунків він сказав, що не любить мене. На цьому і розійшлися.
-  Не круто.. А зараз є хтось, хто тобі подобається? – і кліпала на нього тими своїми очима. А він не знав що сказати, що думати.
-  Є, одна дуже мила дівчина. – трохи жевріючи, сподіваючись щоб Міна не помітила.
-  Що саме тобі в ній подобається? – вона питала із щирої цікавости.
-  Я люблю себе коло неї, люблю те, ким я стаю поруч з нею – у відповідь на це він почув миле зітхання і щось схоже на писк.
-  Це дуже мило. Значить так, давай ми тобі погадаємо на неї…

Вона вальяжно тасувала карти таро, за тим розкладала їх, за браком досвіду вони робили все за інструкцією з першого ліпшого сайту в Гуглі, і… Карти сказали, що вони не будуть разом.

Йому чисто подобалася її щирість, радість, він любив себе коло неї, а потім.. розлюбив. Думки про неї, про її почуття, її уникання його, стабільне незнання і танці крихким льодом не викликали запал, а лиш лякали Чонгука. Що б там не сталося з його серцем він не хотів втрачати Міну, таку хорошу і щиру Міну. Він старався віддалитися, забути про неї, перемикався на інших, але не виходило. До однієї розмови.

-  Хто твій ідеальний партнер? – десь між одвічно поганим настроєм і холодом до себе Чонгук викроїв одну щиру розмову, на початку все видавалося так, як і завжди.
-  Я хочу досвідчену людину. Мені не хочеться пояснювати людині чого я хочу, хочу аби він все знав до того. Якось мій колишній запитав: «І що тепер?» на початку стосунків. Для мене все очевидно. Хочу щоб про мене піклувалися, але не хочу щоб від мене залежали…

І десь серед цього монологу Чонгук зрозумів своє нещастя. Він не буде з Міною, бо йому буде недобре з Міною. Навіть якщо будуть стосунки, Чонгук їх вже не хотів, він зрозумів, що теж може обирати, і зиінювати себе він не хотів. Чонгук хотів прожити кожну фазу, упущену, втрачену фазу: тримання за ручки, незручні розмови, хотів, щоб про нього піклувалися. З Міною він цього б не мав. Вона чарівна людина, проте вона не для нього. Не для стосунків із ним.
І він відпустив. Легко, дуже легко. Набагато легше, ніж Техьона, який за останні час то тут то там ненароком з’являвся. Зрештою ця миттєва закоханість буде приємним весняним двомісячним спогадом. Першим після Техьона. Чонгук лиш щиро сподівався, що не останнім.