Моя історія.
Я жив в тихому місці с. Веселе. Навчався в місті, в Ліцеї з поглибленим вивчанням англійської мови у 7- 8 класі. Я обожнював свій клас, своїх добрих вчителів, і рідні стіни в яких я навчався. Я був дуже активним у класі міністром культури. Я знаходив чім займатися ходив у сучасну студію танців, і вважав що мені більше нічого не потрібно для щастя. Але моя доля все вирішила за мене.
С. Веселе поруч з м.Нова Каховка Херсонської області. 24 лютого 2022 рік. 5 ранку і я сплю бачучи яскравий сон, прокидаюсь від того, що чую вібрацію мого вікна й сильний вибух , бачу , як моя кімната засвітилася жовтим сяйвом, я не зрозумів що коїться, і подумав, що мені здається, до мене зайшла мама з питаннями, ми разом підійшли до вікна, яке знаходиться на другому поверсі моєї квартири й побачили що у місті, яке знаходиться в 3 км від нас, щось палає та демонтує. Ми були дуже налякані, ми почали вмикати новини звідки ми і дізналися, що обстріли по всій Україні, я заходив в групу свого класу і дивився відео, як мої однокласники виїжджають куди-небудь. Пізніше ми дізнались, що це повномаштабне вторгнення, і зрозуміли що виїхати ми не можемо ніяк і не з ким. Ми готували їжу. Не знали до чого готуватися. Я забрав свою тітку, з зламаною ногою після операції, до нас. 11:40 і ми бачимо в новинах, як на ГЕС(Гідро Електро станція ) яка знаходиться від нас в кілометра півтора, майорить російський прапор. Ми піднялися на другий поверх і побачили дуже багато воєнних вертольотів, які кружляли прямо в нас над хатою й потихеньку вимальовуючи коло злітались до ГЕС висаджуючи свій диверсант. Ми заряджали все, що тільки можна, слідкували, як проїжджає дуже багато російської техніки і під вечір ми вже готувались до найстрашнішої ночі. Вже в вечері були перші плями від ракет на небі, було дуже гучно і різка тишина. Ми не могли заснути так, як було дуже не комфортно спати наче равлик на деревяних піддонах, які ми винесли з іншого погрібу, хоч ми й наклали багато пледів і подушок це не покращило ситуацію. О 3 годині ночі ми чули найстрашніші звуки в своєму житті, і тільки молилися, що якшо ми вийдемо з укриття, яке було дуже не надійне, щоб будинок, де проживали бабуся з дідусем, був цілим. Це були найжахливіші, найстрашніші звуки, які були дуже близькою. Моя тітка зробила запис цих звуків та відсилала знайомим. Ми чули кожний шорох окупантської техніки, чули, як взлітала й гупала по чомусь ракета кожної хвилини. Ми сиділи в укритті 5 діб, і не збиралися виїжджати через сімейні обставини, а також окупанти розстрілювали дітей на Каховська ГЕС.
Ці нелюди розстріляли сім'ю в машині, де перебували 3 дорослих і двоє дітей, дівчинці було 6..хлопчику зовсім трохи можливо до 7 місяців.. Чоловік, який був на зв'язку з сім'єю в момент розтрілу, чув як була розтріляна його сім'я. Наші односельці ніколи цього не забудуть цього.
5 діб поспіль ми переживали, але на 2 день все розряджалось. Ми нічого не хотіли їсти, переживали, в укритті ми були в повній темноті. Переживали за бабусю з дідусем кожну ніч, тому що вночі були найсильніші бойові дії. На 4 день почали з'являтись перші повідомлення про евакуацію на лівий берег, тобто до міста Нової Каховки, в місті було ще біль менш спокійно, було і світло, і газ, і вода. Ми не вірили в ці казки, ми не думали, що окупанти погодяться на зелений коридор, але їм це було вигідно, і мер міста вирішив домовитися з ними. Він благав їх дуже довго, на 5 день ми все ж таки вирішили пробувати виїжджати, бо іншого варіанту не було. Їжа вже закінчувалась, не було світла і води, а жити якось треба. Нам не вдалося почути коректну інформацію від односельців, бо кожний казав різне. Ми не знали куди прийдуть евакуаційні автобуси, і в висновку ми вирішили, що їх не буде, ми вже повернулись до укриття, але моя мама все ж таки прослідкувати, можливо щось під'їде, і зовсім випадково вона побачила ці автобуси. Ми швидко взяли вже зібрані нами речі, і помчались, як могли, і це на краще тому що автобуси зовсім нікого не чекали вони стояли на зупинці максимум хвилини 3. Нас було тільки троє в одному автобусі, нам було лячно, і ми розпитували водія куди він нас повезе, на щастя водій був з нашого селища, і він би нас не підвів. Ми вже були більш менш спокійні. Виїжджаючи з села ми бачили одні руїни і ями від бомб на дорогах. Тім людям яким сказали йти аж до ГЕС вони пішли пішки 3 км з набитими сумками і дітьми. Наші автобуси зібрали ціх людей і автобуси були просто напросто переповнені. Я не знаю скільки нас їхало в одному автобусі можливо чоловік до 70. Ми дібралися до міста і були дуже раді, ми плакали бо пережили найгірші дні в своєму житті, ми були обезсилені, і втомлені.
Нова Каховка
Нас прихистила одна літня пара, це давні знайомі моєї мами, і ми жили у них з тиждень. Після ми переселились до іншої сім'ї, де жила моя однокласниця Марія, нам було комфортніше в них тому що ми не чужі люди, і наші дорослі знайомі з дитинства і вони в гарних стосунках, ми жили в них з півтора місяці, і ми навіть могли начатися у них, тому що мама Марії, була нашим вчителем, і ми старалися підтримувати себе в навчанні. Але окупація є окупацією, і це дуже тяжко дивитися на свинячі пики, коли ти ненавидиш їх і водночас боїшся, бо вони собі все дозволяють.
З'явилися перші перебої зі зв'язком, окупанти поставили техніку, яка блокує нас від української мережі. Нас наче відрізали від світу.Мій тато який був не з нами в той момент дуже хвилювався за нас, тим паче з відрізаним зв'язком. Їжі все ставало меньше, люди виїжджали. Ми почали цікавитися виїздом з того пекла так як це не могло тривати вічно. В місті ми пробули 1,5 місяці, ми знайшли контакти перевізників за 500 доларів, але в нас не було таких коштів і ми шукали варіанти по оптимальніше. До нас нарешті дійшов зв'язок з татом і він сказав, що має контакти перевізника, який може нам підійти, і ми домовилися з перевізником. Через два дні ми вирушили до Херсону на автобусі. Ми проїжджали купу блок постів рф, і на одному з блок постів нам один воєнний промовив таку цитату:''Не верьте нашим властям, верьте в то что вы видите перед своими глазами''. Нам було дуже бридко від цього, бо ненависть зашкалювала усі планки. По дорозі до Херсону ми бачили купу знищенної техніки, не розуміючи чі то наші, чи ні. Ми дібрались до Херсону і повинні були виїжджати на другий день після прибуття, але це було не так легко, тому що були сильні обстріли. Ми виїхали на 2 день, ми їхали усіма об'їздними дорогами, полями, селами, річками. Ми добралися до с. Снігурівка і просиділи там у пів розбомбленній хаті 3 години чекавши поки за нами приїдуть. Було дуже гучно, і ми чули вибухи поряд, в пів розбомбленій хаті жила молода родина з маленькою дитиною. Йому 4 рочки, ми його нагодували тим що в нас було з собою, тому що нам було дуже прикро дивитися на нього, він був голодний і наляканий. Коли почало сильно гупати він розгубився бігаючи по дому з кута в кут, а потім присів і почав плакати, ми всі лягли на підлогу, ми заспокоювали його а він наполягав спуститися до підвалу у сусідів. За нами приїхала машина, ми попрощалися з цією родиною і подякували, що прихистили нас..
Дорога далі.
Ми їхали далі але вже по дорозі на Миколаїв, ми дякували богу, що нас не чіпають на блок постах, і після складної дороги до Снігурівки ми були дуже втомлені. Нас довезли до Миколаїва і нарешті ми зустріли нашого тата з яким не бачились півтора місяці. Ми були дуже втомлені але раді, що сім'я в повному складі. Ми виїхали до Одеси щоб переночувати в хостелі і вирушати далі. На слідуючий ранок ми були в напрямку Київської області. Ми їхали до своїх родичів, які живуть не далеко від м. Тараща в селі Ківшовата, дорога була легка, ми набрались сил, було вже набагато спокійніше, але ті думки, що ми залишили свій дім і покинули бабусю з дідусем не давали покою. В селі Ківшовата ми провели багатенько часу, дібралися ми туди приблизно 13 квітня 2022 року. Ми жили в домівці з 9 людьми, але це були не чужі люди і нам було добре разом. Я піклувався про своїх племінників в той час, як їхні батьки на роботі. Там я відсвяткував своє 14 день народження, і було дуже комфортно. Але ми розуміли, що ми не можемо завжди сидіти у людей, і потрібно щось вирішувати. Ми шукали квартиру в Києві, але ми зрозуміли, що там страшніше, і знайшли такий варіант як Біла Церква, в той же вечір ми забронювали цю квартиру, і переїхали до Білої Церкви, з тією самою сім'єю де ми проживали в окупації, в 3-х кімнатну квартиру 20 серпня 2022 року. Ми з моєю однокласницею навчалися повноцінно, дистанційно в своєму Новокаховському ліцеї ''Спектр''. Наразі я навчаюся в Ліцеї іноземних мов, в 11 класі, готуюся до іспитів та відкрив свою танцювальну студію де я маю своїх учнів. Я вже звик до нового життя, хоч і часто згадую про минуле. Мене лякає, що я забуваю своє старе життя, а можливо це правильно..
Ось така наша доля переселенців.
