З невеличкого автомата, що продає газети, аж вистрибнули величезні літери заголовка:
СІЄТЛ В ОБЛОЗІ.
КІЛЬКІСТЬ СМЕРТЕЙ ЗРОСТАЄ
Цієї статті я ще не бачила. Певно, хлопчина-рознощик тільки-тільки заправив автомат свіжими газетами. Пощастило хлопцю, що встиг забратися геть.
Чудово. Райлі кипітиме від люті. Коли свіжа газета трапиться йому на очі, сподіваюся, мене поблизу не буде. Нехай відірве руку комусь іншому.
Стоячи в затінку за рогом облупленої триповерхової будівлі, я старалася триматися осторонь, чекаючи, поки хто-небудь прийме рішення. Не хотілося ні з ким зустрічатися поглядом, тож я втупилася у стіну. На першому поверсі будівлі колись розміщувалась музична крамниця, яка давно вже не працювала; її вікна не витерпіли наруги негоди та вуличних розбишак- замість шибок вони були забиті фанерою. Понад крамничкою розташовані були помешкання- порожні, наскільки я могла судити, адже звідти не долинало звуків, які б виказували присутність сплячих людей. Не дивно, адже будівля мала такий вигляд, наче від гарного подуву вітру просто розвалиться. Будинки на тому боці вузької темної вулички були такі самі обшарпані.
Звична сцена нічного міста.
Я не хотіла говорити, щоб не привертати уваги, проте понад усе воліла, щоб нарешті хтось прийняв-таки рішення. Мене вже замучила спрага, і мені було байдуже, звернути праворуч чи ліворуч, чи й зовсім видертися на дах. Просто кортіло натрапити на якогось бідолаху, якому забракне часу навіть збагнути, що він опинився не в тому місці не в той час.
На жаль, сьогодні Райлі вислав мене в місто з двома найжалюгіднішими вурдалаками. Райлі, здається,взагалі невтямки, кого він відправляє на полювання і в якій компанії. Та він і не дуже переймається, коли додому повертаються не всі, бо підібралася негодяща компанія. Сьогодні я опинилася в товаристві Кевіна та білявого хлопчика, чийого імені навіть не знала. Обидва вони належали до банди Рауля, тож нема чого повторювати, які вони тупі. І небезпечні. Але зараз просто тупі.
Замість обрати напрямок і нарешті розпочати полювання, вони знагла зчинили сварку, чий саме улюблений супергерой- кращі мисливець. Безіменний блондинчик захищав людину-павука, легко видираючись на гору по мурованій стіні й наспівуючи пісеньку з мультику. Я знесилено зітхнула. Ми взагалі плануємо сьогодні полювати?
Трохи ліворуч моє око вловило якийсь рух. То був іще один вампір, якого Райлі послав із нами на полювання,- Дієго. Я мало що про нього знала, хіба те, що він старший майже за всіх нас. Подейкували, він- права рука Райлі. Проте через це я не відчувала до нього більшої прихильності, ніж до решти бевзів.
Дієго поглядав на мене. Гадаю, він почув моє зітхання. Я відвела очі.
Тримай голову низько, а рот на замку- тільки так можна вижити в команді Райлі.
-Людина-павук- скиглій і невдаха,- гукнув Кевін до блондинчика.- Я покажу тобі,як полює справжній супермен!
Він широко вишкірився. У світлі вуличних ліхтарів зблиснули його зуби.
Кевін стрибнув на середину вулиці, і фари проїжджої машини блакитним спалахом ствіла вихопили з темряви тріщину в асфальті. Кевін розвів руки, тоді повільно звів їх докупи, мов борець, який хоче похизуватися. Машина наближається, певно, очікуючи, що він нарешті збереться до біса з дороги, як нормальна людина. І він мав би.
-Давай,суденце!- заволав Кевін.- Давай! Чави!
Він стрибнув до машини, перш ніж та встигла загальмувати, ухопився за передній бампер і перекинув автівку через голову, аж вона догори дриґом врізалася в асфальт- лунав скрегіт м'ятого металу й тріскотіння битого скла. В машині залементувала жінка.
-От дідько,- зронив Дієго, похитавши головою. Він був привабливий- мав темний густий кучерявий чуб,повні вуста... проте хто з нас не вродливий? Навіть Кевін та інші Раулеві бевзів теж хороші з лиц.- Кевіне,ми ж мали зачаїтися. Райлі казав...
-Райлі казав!- перекривив Кевін хрипкувате сопрано співрозмовника.- Прояви свою натуру,Дієго. Райлі зараз не з нами.
Кевін розпростався на перекинутій "хонді" й ударом кулака висадив з боку водія віконце, яке досі дивом заціліло. Між уламками скла й набутими повітряними подушками він спробував намацтти водія.
Я відвернулася й затамувала подих, щосили намагаючись утримуватися при здоровому глузді.
Неможливо дивитися, як п'є Кевін. Мене саму мучить спрага, а мені зовсім не хочеться лізти в бійку. Бо опинитися в переліку ворогів Рауля- незавидна перспектива.
Проте блондинчика такі міркування не зупинили. Він зістрибнув із мурованої стіни й легко приземлився позаду мене. До мене долинуло, як вони з Кевіном загарчали один на одного, а тоді почувся вологий звук лускання плоті, й жіночі зойки стихли. Мабуть, ці двоє роздерли жінку навпіл.
Я старалася про це не думати. Але до мене долетіло тепло людського тіла, за спиною я чула удари крапель об землю, і хоча я зовсім не дихала, у мене страшенно пекло в горлі.
-Я звідси забираюся,- буркнув Дієго.
Він позадкував до щілини поміж будинків, а я насідала йому на п'яти. Якщо я не втечу просто зараз, то зчеплюся з Раулевими горлорізами за тіло, в якому й так уже майже не лишилося крові. Й тоді, можливо, саме я сьогодні не повернуся додому.
Чорт, а як же горло пече! Я зціпила зуби, щоб не заверещати від болю.
Дієго промчав алейкою, заваленою сміттям, а тоді- опинившись у глухому куті подерся на стіну. Я вчепилася пальцями в шпарки поміж цеглин і полізла за ним.
На даху Дієго відірвався від мене- він легко перелітав з даху на дах у напрямку світла, яке блимотіло унизу, відбиваючись від чорної води затоки. Я намагалася не відставати. Я молодша за нього, отож і дужча- добре, що ми, наймолодші, найдужчі з-поміж інших, бо в іншому разі в будинку Райлі ми не протягнули б і тижня. Я могла б легко обігнати Дієго, проте хотіла подивитися, куди він прямує, крім того, не воліла відкривати йому спину.
Милю по млі додав Дієго і не зупинився; ми вже майже наблизилися до промислових доків. Раптом я почула, як він бурчить собі під ніс:
-Дурні! Якщо Райлі не давав нам настанов, значить, мав на те підстави. Наприклад, ми й самі повинні мати інстинкт самозбереження. Невже крихта здорового злузду- така вже розкіш?
-Гей,- покликала я. - Ми так і не полюватимемо? Горло просто палає у вогні.
Дієго приземлився на краєчку величезного заводського даху та блискавично розвернувся. Я насторожено відтрибнула на кілька кроків назад, проте він не виказував щодо мене агресії.
- Еге ж,- натомість мовив він,- просто я хотів забратися подалі від тих лунатиків.
Він цілком дружньо усміхнувся, і я втупилася в нього.
Цей Дієго не був схожий на інших. Він був якийсь... спокійний- ось правильне слово. Нормальний. Тобто не зараз нормальний, а раніше. Очі його мали набагато тепліший відтінок червоного, ніж мої. Мабуть, він уже не новачок- чула я такі розмови.
---------------
1050 слів
