Терапевтичний кабінет був світлим і просторим. Прості меблі, велике вікно, через яке пробивалися м'які промені сонця, і затишний килим на підлозі — усе це створювало атмосферу спокою, яку важко було поєднати з тим, що відбувалося всередині кожного з присутніх. Всі вони прийшли з різними болями, історіями та невимовними переживаннями, але на сьогоднішній день їх об'єднувала одна мета — знайти шлях через власний внутрішній хаос.
Місіс Клер, терапевт з багаторічним досвідом, була людиною, яка не поспішала і не давала порад, доки не почувала, що її пацієнти готові. Вона вміла створити простір, де люди могли відкриватися, навіть якщо це було найважче, що їм доводилося робити.
Сьогодні на її сеанс прийшли чотири людини. Це була їхня перша зустріч, перший крок до того, щоб розпочати зцілення, яке, здається, ніколи не буде завершено.
Місіс Карлет — жінка середнього віку, з виразними сивими волоссям і важким поглядом, в якому відбивалися роки нещастя і втрат. Вона була замкнута в собі, намагаючись тримати емоції під контролем. Всі її спроби побудувати нові стосунки закінчувалися невдачею, і з часом вона почала вірити, що їй не судилося бути щасливою. Її біль був тихим і невидимим, але важким. Вона боялася, що її ніколи не зрозуміють.
Пан Шерколід — літній чоловік, з виразними зморшками на обличчі, яке завжди носило важкий вираз. Він виглядав мовчазним і відстороненим, але за цією зовнішністю ховалася неймовірна глибина. Він пережив багато втрат у своєму житті, і його найбільший біль — це самотність. Після смерті дружини його світ перевернувся, і він не міг знайти спосіб справитися з порожнечею, що заповнила його душу.
Місіс Клер поглянула на всіх присутніх і, не порушуючи тишу, повільно почала. Вона розуміла, як складно кожному з них було перебороти перші бар'єри і дозволити собі бути вразливими.
"Ми тут для того, щоб поговорити, зрозуміти, що з нами відбувається, і, можливо, почати процес загоєння", — сказала вона спокійно, дивлячись на кожного з учасників групи.
Тоді підняв голову Пан Вільдер — молодий чоловік, який виглядав наче поза часом. Його темні очі були глибокими, і здавалось, він не помічав нікого, окрім власного болю. Він завжди мовчав, сидячи наодинці, ховаючись від світу, намагаючись утекти від думок, що переслідували його вдень і вночі. Він був одним із тих, хто не мав бажання жити. Його внутрішня боротьба з відчуттям безвиході була його щоденним супутником.
