Дихай для Мене

Розділ 37

Айві

Мої долоні спітніли, серце в грудях бʼється з неймовірною швидкістю, рване дихання виривається разом з паром. Холодний осінній вітер пробирає тіло до кісток. Єдине, що зігріває бодай частинку моєї душі – теплі пальці Ітана, стискаючи мої достатньо сильно, щоб ясно усвідомити його присутність, та недостатньо, аби завдати болю.

Кидаю на нього погляд, намагаючись сховати криваві відбитки страху, що тиснуть на горло, майже перекриваючи доступ до кисню. Темний, глибокий океан емоцій, який я бачу в його очах, спрямованих на мене, майже змушує перенестись в безпечне місце й заглушити моторошні голоси в голові. Їх багато. Занадто, аби я могла тверезо усвідомлювати, що відбувається.

Звук опалого листя під ногами віддається глухим шумом в вухах, коли я дивлюсь на спину Раяна. Впевненість його кроків, розслабленість мʼязів та спокій на обличчі, яке мені колись здавалось гарним, грають проти мене. Все в мені чинить опір його впливу на мою виснажену свідомість.

Минулого разу, коли ми з Белль були присутні на вечірці в цьому домі, я була занадто виснажена та знервована, аби розгледіти всю велич території. Обігнувши басейн на задньому дворі, Раян йде далі, при кожному кроці змушуючи автоматичне світло, вбудоване вздовж вузької доріжки у вигляді скляних підземних ліній, спалахувати.

Він не озирається, навіть не думає перевірити, чи слідуємо ми за ним. Його показна байдужість лише посилює внутрішню напругу. Перехопивши пильний погляд Ітана, я на мить відриваюся від гнітючих думок про маму – тих болісних спогадів, що з'явилися після мого єдиного й найважливішого запитання цього вечора – і знову зосереджую погляд на його непроникному обличчі.

Куточок його губ підіймається в подобі усмішки, наче він зовсім не на межі нервового зриву, як я. Зробивши судомний вдих, я усміхаюся йому у відповідь так спокійно, як тільки можуть мої тремтячі губи. Хлопець хмуриться, ніби бачить мою душу наскрізь, і притягує мене ближче до себе. Зробивши глибокий вдих і вловивши нотки цитруса й бергамота, я зосереджуюся на них, намагаючись заповнити кожен темний куточок своєї свідомості.

Коли Ітан відвертається, я розумію, що ми прийшли. Подивившись у бік Раяна, на мить затамовую подих, побачивши величезну скляну споруду. Зимовий сад. Прозорі вікна та двері не приховують сотень видів зелених рослин. Я могла б захопитися, побачивши щось настільки прекрасне й захопливе, якби не шалений стукіт серця від гнітючої невідомості.