Тепло серця під час бурі

"Обрані долі"

Ми ще трохи постояли, не поспішаючи завершувати розмову, доки Кирило не підійшов до Соломії.

Кирило: Сестро, ти готова йти?

Соломія нахилилася до нього і погладила по голові. Я з посмішкою дивився на них, бачачи, як вони близькі і підтримують один одного, навіть у такому юному віці для Кирила.

Микола: Кириле, гарна гра сьогодні. Молодець! Сподіваюся, побачу тебе на наступному тренуванні, — я подивився на нього, а потім перевів погляд на Соломію. — Ну, тоді до зустрічі.

Соломія кивнула і легенько взяла Кирила за руку. Вони рушили, але перед тим, як зникнути з поля зору, вона ще раз повернулася, киваючи з легкою усмішкою, ніби кажучи "побачимося".

Я стояв на місці, дивлячись услід, а потім подивився на свій телефон, де тепер був її номер. Це вже не просто випадкова зустріч у залі чи на полі, це початок чогось нового. Я знав, що хочу дізнатися її більше, зрозуміти, чому вона так вплинула на мене.

Наступні дні я чекав нашої зустрічі. Готувався, згадуючи наші попередні розмови, намагаючись не втратити той зв’язок, який відчув ще тоді. І ось настав день, коли ми домовилися побачитися. Я прийшов трохи раніше, знайшов затишне місце в кав'ярні, щоб усе було ідеально.

Скоро з'явилася Соломія, така ж легка, тепла, але з відтінком відповідальності та внутрішньої сили. Вона увійшла, оглядаючи залу, і я підвівся, махнувши їй рукою.

—Привіт! Рада бачити тебе знову, — сказала вона, сівши навпроти і трохи сором’язливо усміхаючись.

—Взаємно, — я посміхнувся, сповнений передчуття, що наша розмова нарешті відкриє багато того, що кожен з нас носить у собі. — Ну що ж, розкажеш трохи про себе?

Соломія замислилася, якби готуючись поділитися чимось важливим, і почала розповідати про те, як вони з Кирилом залишилися одні після трагедії, як вона тепер відповідає за свого брата, намагаючись бути йому підтримкою, другом і сім’єю.

Ми обговорювали сім'ю, роботу, мрії, подорожі — усе те, що здавалося таким далеким ще нещодавно, тепер відкривалося переді мною в її словах. Я відчував, що вона не тільки красива зовні, але й має неймовірно глибокий внутрішній світ, що мене все більше притягував.

Час минав непомітно. Розмова була легкою, а відчуття близькості — природним. Нарешті я зрозумів, що наша зустріч стала початком чогось значущого. Ми вийшли з кав'ярні вже пізно ввечері, і, попрощавшись, я провів її додому. Це не був прощальний жест, це було наче обіцянка, що ця історія тільки починається.