Шляхи до серця

Розділ 57

Олександра подивилася на наручники, якими вони з Оленою були прикуті одна до одної. Між ними була залізна труба, що не дозволяла робити зайві рухи.

Косач кинула погляд на дівчину. Вона сиділа, спершись на стіну і закривши очі. Здавалося, що вона ось-ось засне. Олександра не могла зрозуміти, чому дівчина була такою спокійною, це навіть дратувало. Жінка смикнула руку, через що долоня Олени вдарилась о трубу, і та розплющила очі.

— Що? — зітхнула вона.

— Чому ти така спокійна? — спитала Косач.

— Бо я зараз до біса нервую. А ще мене кілька разів покатали по підлозі й вмахали головою в бетон.

— І ледве не задушили, — Олександра подивилася на шию дівчини. — Уже синці видно.

— Дякувати я тобі не буду, — Михайленко відвернулася.

— Та хрін з тобою, ти мене мало турбуєш, — Косач подивилася на скляну перегородку, за якою була операційна. — Але у тебе ж є якийсь план?

Олена засміялася.

— Ти мене переоцінюєш. Єдиний мій план — те, що Сейліна зможе визначити склад препарату.

Олександра подивилася на дівчину. Вона розлючено смикнулась до неї, вільною рукою хапаючи за шию. Олена намагалася прибрати її долоню, але Косач була немов бетонна стіна. У цей момент дівчина дійсно почала боятися.

— Ти дозволила цьому покидьку провести операцію, не маючи ніякого плану?

Олена втиснулась у стіну, намагаючись вдихнути повітря.

— Відпусти...

Косач сильніше стисла шию дівчини.

— Тебе треба було покласти на той стіл.

Михайленко скривилась.

— Якби все було так просто, я б вже давно там лежала.

Олена почала задихатися. Усвідомивши свої дії, Олександра відпустила її. Дівчина відкашлялась і торкнулася своєї шиї, відчуваючи біль від гематом. Вона подивилася на Косач.

— Ми зачинені тут, — Михайленко вказала на залізні двері. — Єлизавета під невідомим препаратом, який загрожує її життю. Думаєш, якби у нас був вибір, я б ризикувала? Я намагаюся щось придумати, але все зав'язано на тому блядському препараті. Хто з нас взагалі хоч щось тямить у хімії, га? Точно не я.