Якось

Якось я з однією своєю подругою бігала з місця на місце. Молоді були та нестримні. Не скажу, що зараз ми старі або що. Але спокій з часом став для нас святинею, принаймні для мене. Вона і зараз пашіе разючим бажанням бігти туди, де сонце сідає, або ж пішки пройти кілька десятків кілометрів лише заради того, аби побачити щось чудне. Дуже імпульсивна. Я такою ніколи не була, до щастя це чи горя. Отже, не сиділося нам на одному місці і ми швендялись по місту у пошуках якихось руїн, покинутих будівель. Це було основою наших прогулянок. Шукали пригод, так би мовити. Одного літа ми обидві подались у маленьке містечко, що неподалік від обласного центру. Воно збентежило нас несподіваною, але напрочуд дивовижною красою, а найголовніше для нас було те, що там не було наших знайомих, які звісно ж сковують нашу свободу. Як не кажи, але дивишся по обидві сторони, перш ніж зкоїти щось дивакувате, бо потім про це можуть говорити, що не зовсім приємно.

Вона тоді була затятою феміністкою, що зараз дуже смішно, бо потім відшукала собі хлопця, який досі нею керує, і кричала про це на всі боки, пропагувала рівноправність та пацифізм. Ми просто йшли зпустошеною вулицею, а в цей час вона горлала про те, що усі ми люди і маємо право на те, аби хоч раз спробувати наркотики і не вважатися при цьому поганими.

Ми вирішили обслідувати усе місто, і за рахунок того, що воно було зовсім маленьким, це було більш ніж можливо. Усього там було багатенько, на справді, але для нас обійти містечко було раз плюнути. Була і широчезна, блискуча річка, на якій стояв дерев'яний хисткий місток, і озерце, яке періодично повністю забруднювалося, але на той момент воно було доволі чисте, і темний, густий хвойний ліс, у якому губився усілякий дурний турист, і великий пагорб на околиці, з якого ввечері так приємно спостерігати за вогниками у крихітних хатинках та багатоповерхових будинках, яких там було не дуже багато.

Спершу ми об'їздили вздовж та впоперек житлову місцевість, позаглядали у тамошні магазини, трохи розчарувалися, але все одно це було не те, за чим ми туди приїхали. Людей на вулицях майже завжди не було, що спочатку радувало, а вже потім, ніби в час зомбі апокаліпсису, ми снували у пошуках місцевих, щоб показово спитати дорогу до лісу, яку ми і так знали. Все ж таки спілкування з "аборигенами" безцінне.

Потім метнулися до річки. Вона як раз була звичайною. Іноді зовсім не бачу відмінностей між однією річкою та іншою. Що там вода, що там. Відмінністю може слугувати чистота або вигини, кількість зелені довкола та глибина. Але тоді та річка мене зовсім не зацікавила. Прохолодна вода забігла до мене за комір, коли моя пришелепкувата подруга спіймала в долоні хвильку від стрибку риби. Ми стояли у воді поколіна лише кілька хвилин, причому в підкочених штанях. В покарання за дрібну витівку я штурхнула її в воду, на що та відповіла взаємністю. І ми почали борсатися у холодній воді як малі діти, не боячись ніяких наслідків.