Мистецтво бути собою

I

Щоденник Івони Рос
1 грудня
Сьогодні рівно рік як моя сестра в лікарні для...для душевно хворих. Їй напевно холодно, хоча в лікарні повино бути тепло. Я уявляю як вона сидить біля каміну в якому потріскують дрова.
Сьогодні за сніданком я хотіла сповістити матір, що значить ця дата. Та вона, здається, забула про мою сестру. Мати завжди уникає розмов про неї, а мені каже забути про це. Ніколи не забуду як знайшла Елізу у відчиненому вікні. А коли матір благала не стрибати, Еліза сказала, що летить у вирій. Потім її відвели до лікарні і вона не прийшла.
Я вважаю, що вона повина писати книги й надалі, Еліза була талановитою. Її рукописи і досі в мене. Мама нещодавно їх шукала аби знищити. Та я сказала їй що я їх спалила. Мама хоче стерти залишки існування Елізи. А ще бреше татовим колегам, що Еліза працює гувернанткою.
Тато став холодним, замкнутим. Він майже не говорить нізким. Мабуть, його тепло пішло разом з Елізою....

Щоденник Елізи Рос
1 грудня

Містер Харісон дозволив мені вести щоденник, я щаслива бо мені подобається писати, я радію коли виводжу химерно букви. Містер Харісон каже щоб я старанно писала бо він потім читатиме мої розповіді.

Пізніше
Після візиту лікаря я заснула і мені снилась мама. Вона сниться мені кожної ночі, я згадую її кожного дня. Санітарка навчила мене молитися і я кожного дня молюся за маму. Я знаю, в неї проблеми і вона не може прийти до мене. Я прошу у Бога сил для неї. Але я вірю - вона думає про мене кожного дня.
Коли я прокинулась було холодно. Я оглянула темну, холодну кімнату. Дивлюся на двері чекаю когось із людей. Можливо, містер Харісон забув дати якісь ліки?
Коли він приходить до мене мені стає тепло, а всередині щось тепліє і кімната не така страшна...
А може прийде мама? Я повинна її чекати тут, вона прийде, я вірю!

Щоденник Джека Харісона
1 грудня
Я порадив вести щоденник хворій із палати #8. Це 23-літня Еліза Рос. Моя сама тиха пацієнтка.
Я пам'ятаю коли її доправили до мене це була не людина, а тільки її облік. Я спитав у її матері причини, жінка відповіла : " Вона завжди була дивною, вигадувала якісь нісенітниці і вірила в них. Вона писала, а ця робота не для аристократів"
Місіс Рос говорила так серйозно, наче у все це вона вірила.
Ця сімейка залишила її в такому стані, коли потрібна підтримка рідних. Спочатку дівчина добго мовчала, напевно привикала до мене. Майже нічого не їла і, здавалось, не дихала.
Згодом свідомість повернулась до неї і вона ставала все краще. Восени я сказав їй, що вона молодець, що йде на поправку. Це були щирі слова.
І сталося диво...
Вона почала писати, читати і навіть говорити про маму. Пам'ять ще до неї не повернулась, якщо дівчина говорить з такою любов'ю про жінку, що покинула її.