Втеча

Розділ 13

*Наш час*

Я заходила все далі від того місця, як закінчилась тверда земля. Тепер я вже була по самі коліна в болоті. Було бридко і страшно робити ці кроки, ажде невідомо що може лежати там, на дні. П'явок я ще не бачила і вони не обсіли мої оголені ноги, що вже є хорошим знаком.

Я ігнорувала голод і спрагу, хоч це давалось мені дуже важко. Ногам ставало все холодніше, а в самому лісі тихіше. Тепер я вже не чула співу пташок чи звуки літаючих комах - лише шелест гілок і хлюпання моїх ніг. А ще ставало дедалі глибше. Ця рідина вже була вище мого коліна, і це мене лякало. А ще я подумала, що якщо тут є болото, то звідкись береться вода. Можливо, що там, далі, є струмок, якийсь ставок або навіть річка. А якщо йти за течією, то можна дістатись людей чи ще чогось. Тому я продовжувала свій нелегкий шлях.

Бачила б мене зараз моя бабця. Все життя мені говорила, що я нічого не досягну, що я нічого не вмію, що якщо мене поселити в селі без магазинів, то я помру з голоду. Все життя мене недооцінювали, вважали дитям, яке до кінця своїх днів буде жити на шиї матері. Хай побачать мене зараз. Я пережила те, чого вони навіть в страшних снах не бачили, я виборюю шанс на життя сама, в цьому лісі, не знаючи, що мене чекає далі. До останнього подиху я буду боротись - є за кого.

Раптом, біля одного дерева я побачила щось червоне. Підійшовши ближче, я побачила невеликі червоні ягідки. Їх було лише декілька штук, але вони так апетитно виглядали в той момент. А якщо вони отруйні? Я нахилилась і зірвала одну з них. Ця ягідка виглядала занадто привабливою, щоб бути отруйною. Я була впевнена, що її можна їсти, хоч і не знала чому. Ризикнувши, я поклала її до свого рота. Відчувши кислий смак, я скривилась.

- Журавлина, - сказала я, впізнавши цей смак. Я ненавиділа варення з журавлин в дитинстві, але стара бабця змушувала мене його їсти. Що ж, тепер я сама буду це робити, щоб хоч чимось заповнити шлунок. Та що можуть зробити декілька ягід? Я зірвала всі, що там були і одночасно поклала їх до рота.

- Фе, яке воно кисле. Добре, що хоч не помру, - в будь-який інший момент я б ніколи не з'їла цього, але не тепер. Хоча броколі я б і тепер не їла. Це занадто. Як взагалі можна їсти броколі? Гидота.

Я помітила, що доки я стояла біля того дерева, болото зятягувало мене глибше. А це вже погано. Дуже погано. Отже, потрібно весь час рухатись і не стояти на місці.

Оглянувши сусідні дерева в пошуку ягід, я пішла далі. Шлунок, очевидно, отримавши мізерну порцію їжі став бойкотувати і вимагати ще. Відчуття, наче його різали тупим ножем. А де я можу знайти ще? Дякую, що хоч це знайшлось.

Йти ставало все важче, не тільки через болото - я просто втомилась. Зненацька я не відчула твердсті під ногами і провалилась в якусь яму. Не відчуваючи дна, мене почало затягувати глибше і глибше. Будучи по пояс в болоті я тонула. Я підняла одну руку вверх, в якій тримала своє взуття і кофтину. Тепер я відчула дно, але воно не було настільки твердим. Мене зятягне, якщо стояти і не рухатись. Будучи по груди в болоті, я почала шукати, за що мені вхопитись. Багнюка піднімалась, а я стала панікувати. Рухатись практично неможливо, але я пробувала. Я побачила купину навколо дерева, поруч з яким лежали старі гілки. Доля дарує мені ще один шанс.

Замахнувшись, я кинула свої речі туди. Влучила. Тепер потрібно якось самій дістатись того місця. Але це болото мене не відпускало. Я в пастці. Відразу згадались уроки історії, коли люди під час війн, тікаючи лісами забігали в такі болота і живцем тонули. Можливо і тут лежать чиїсь кістки на дні.

Болото втягувало і втягувало мене, але я ще пробувала штовхатись ногами. Крок за кроком. Маленькими поштовхами. Раптом я наступила на щось міцне і тверде. Можливо шматок дерева чи гілка. Або ж череп якогось солдата. Це врятує мене. Я стала двома ногами на це, а руками почала розгрібати болото, щоб дістатись того дерева. Я відштовхнулась від того, що було на дні, і вже допомагала собі ногами. З усіх сил я рухалась, а потім простягла руку вперед. Давай. Ще трішки. Ще трішки і я вхоплюсь...

Так! Вийшло! Я трималась за якусь гілку, а сама помалу тяглась руками. Дедалі ставало мілче і легше, і вже за декілька хвилин я вибралась на ту купину. Брудна, але жива. Жива знову. Я впала на землю і відновлювала дихання. Дивившись на чисте блакитне небо я заплакала. Хтось хоче, щоб я жила. І я буду жити.

Мде, як і обіцяла. Так собі вийшли описи. Реально. Щось не те.