Моменти у які буденність пасує

поле

Тут часто щебечуть птахи, світить сонце й радують погляд квіти. Мабуть, така собі, нудна, банальна та заїжжена картина. Але якщо зупинитись, відкинути всі думки й просто послухати... Тоді вона й справді стає такою, якою її описують. Але я встала та йду, вітер підіймає пил у обличчя. Іду в нікуди. У багатьох проблема як реалізувати свої мрії - я ж втратила їх давно. Мені так хочеться знову горіти, досягати вершин, боротись, бути в гущі подій, але не знаю за ради чого. Є дуже багато речей, які би я впринципі була-би не проти робити, але не ті в які можна пірнути з головою, таких більше немає. Тут так самотньо, направді. Ненавиджу самотність, але краще тут ніж у стінах моєї квартири, там від неї ще гірше. Це може здатись надто банальним, але самотність це не коли в тебе немає знайомих. Це якщо тобі ні з ким поговорити. Звісно я не беру до уваги буденні теми, про які усі без кінця теребенять і які тисячу років як усім набридли. Я про ті високі діалоги де можу бути собою, літати.
Мої роздуми перервав шум двигуна позашляховика, я тут не сама. Він швидко нісся по полю підіймаючи хмару пилу, але не доїжаючи сто метрів до мене автомобіль знизив швидкість до пішохідної, а потім і зовсім зупинився. Я сиділа не змінюючи положення тіла. З автомобіля вийшов блакитноокий блондин приємної зовнішності й так ніби ми давно вже знайомі сказав:
- Привіт
- Вітаю, юначе - без нотки емоцій відповіла я.
- Що така дівчина робить одна посеред поля?
- Напевно, прийшла сюди, що би побути без людей, а ви й тут мене знайшли. - з награнною серйозністю сказала я, але він це зрозумів і з посмішкою додав:
- Нас же сім мільярдів.
Я хотіла дорікти йому, спитати чого він хоче, посперечатись та серед усіх варіантів обрала мовчання з посмішкою, мабуть, це найактуальніше.