Жило собі було Сонце. Робота в нього була непроста: щоранку піднімалося воно над горизонтом і наповнювало світлом все життя навкруги, а ввечері потихеньку опускалося вниз, спостерігаючи, як світ поступово занурюється у темну безодню.
-Яке життя красиве,- думало собі Сонце.
Справді, коли дивитися на Землю з висоти неба, то розкривається вид на безліч прекрасних речей.
Незлічені поля- то як сотні різнокольорових клаптиків, зшитих в одне суцільне полотно. Вищі неба гори гордо заглядають у безмежність. Океани- то не просто вода, то не розкрита таємниця людства. Коли хмари підпливали близенько і затуляли Сонце, Землю оповивала тінь. Але яскраве коло, як і раніше, продовжувало дарувати тепло. І лиш сміялось від того, як хмарки лоскотали йому щоки. Щодня Сонце милувалося світом: кожною рослинкою, кожною живою істотою. Інколи воно сумувало, бо бачило, як вправно Людина руйнує все, що віками створювала природа. Та як би там не було, Сонце вміло і попестити промінцями, і пожаліти, і якось зрозуміти кожного. Одне лише залишалося для нього таємницею: що траплялося із землею, коли чорна вуаль покривала небо.
Кожного вечора, спостерігаючи, як все навколо огортають темні сутінки, воно відчувало якийсь неспокій. А коли на горизонті лишався лише малесенький краєчок жовтого кола, йому ставало моторошно.
От зранку все видно було: і як співають, прокидаючись, пташки, і як розкривають свої ніжні пелюстки квіти, і як народжується тепло і світло. Що ж відбувається із Землею вночі, Сонце не знало. І як би не було йому цікаво, побачити цього воно не могло.
А на Землі похмура Людина квапливо бігла собі з маленьким портфеликом, наповненим офісним непотребом. Мабуть, важливі справи. Справи, що важливіші за життя. Ноги вже стомилися кидатись від одного «треба» до іншого.
Чи уміє Людина дивитися на світ, як Сонце?
Загнана у тісні рамки і правила, кудись весь час прагне, а досягнувши, забуває навіщо це їй було треба. Пізно ввечері, коли сил немає навіть на тепле слово рідним, Людина замислюється: «Ні, так жити не можна.» А зранку все спочатку. «Я роблю це, тому що… треба»,- строго переконує себе і мчить по життю далі.
У Сонця зранку починається життя, а у Людини- обов’язок.
Якось Сонце задумало спитати у Людини, як виглядає ніч. Воно вигукнуло:
-Людино, скажи, будь-ласка! Я швиденько, довго не затримаю. Що відбувається на Землі вночі?
-Пха. Відкіль я знаю? Вночі я сплю,- похапцем незадоволено відказала Людина.
Сонце засмутилося: чому люди, оточені такою красою і таким багатством, не помічають навколишнього світу , що дарує нам життя. Йому стало справді шкода Людину, яка має все і одночасно не має нічого.
